Не відділяючись від Росій-ської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами наши-ми помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала фе-дерацією рівних і вільних на-родів». Водночас Михайло Грушевський опублікував доку-мент, який мав стати основою майбутньої Конституції Украї-ни, яка б завершила конструю-вання в Україні системи держав-них органів, прав громадянина тощо.

Більшовицький уряд Росії відкинув ідею надання будь-якої автономії Україні й направив свої війська для її придушення. Це змусило Центральну Раду проголосити незалежність Украї-ни. В IV Універсалі від 22 січня 1918 р. говорилося: «...петрог-радське Правительство Народ-них Комісарів виповіло війну Україні, щоб повернути вільну Українську Республіку під свою власть. І посилає на наші землі свої війська... Віднині Україн-ська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не за-лежною, вільною, суверенною державою Українського народу».

На 9-22 січня 1918 р. були призначені вибори до Уста-новчих зборів — найвищого органу державної влади — і під-готовлено проект Конституції України. Через воєнні дії вибори були перенесені. На останньому засіданні Центральної Ради, що відбулося 29 квітня 1918 p., ухва-лено «Статут про державний устрій, права і вільності УНР», але цей Основний Закон Укра-їни не встиг набрати чинності. Він передбачав чітку структуру державних органів: Всенародні Збори, Раду Міністрів, Гене-ральний Суд. За громадянами визнавалося широке коло прав і свобод, а за національними мен-шинами — право на автономію. Територія держави поділялася на 30 земель, а міста Київ, Харків, Одеса разом із приміськими те-риторіями утворювали окремі округи.

29 квітня 1918 р. в Києві від-бувся з'їзд хліборобів-землевласників, у якому взяли участь 6 тисяч 432 представники від 8 гу-берній. З'їзд вирішив відновити приватну власність на землю, скасовану Центральною Радою, й утворив Гетьманат на чолі з Павлом Скоропадським, статус якого фактично був монархіч-ним. У «Грамоті до всього укра-їнського народу» й в «Законах про тимчасовий державний ус-трій України» проголошувалася належність усієї повноти влади Гетьманові, який утверджує за-кони, призначає Отамана Ради Міністрів, «є вищий керівничий всіх зносин Української держави з закордонними, ...є Верховний Воєвода Української Армії і Фльоти» тощо.

В період Директорії було прийнято кілька документів, у тому числі «Універсал Трудового Конгресу», «Закон про форму Української влади», складено проект «Основного державного закону Української Народної Республіки», якими передбача-лося створення Української дер-жави на засадах парламентариз-му, але передбачався й пост Го-лови держави, територію якої передбачалося поділити за етно-графічним принципом. До про-ведення загальних виборів Голо-вою держави став Симон Пет-люра, який 12 листопада 1920 р. затвердив «Закон про тимчасове верховне правління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці», «Закон про Державну Народну Раду». Однак положення всіх цих документів не були реалізовані на практиці.

Після встановлення радян-ської влади й аж до розпаду СРСР в Українській PCP діяли чотири конституції, які були прийняті, відповідно, в 1919, 1929, 1937 та 1978 pp. Усі вони схожі за змістом: у кожній бага-то положень, що мали не юри-дичний, а ідеологічний характер. Крім того, дві останні фактично майже дослівно повторювали текст загальносоюзних конституцій і закріплювали особливе, провідне місце в державі й су-спільстві комуністичної партії як «провідної й спрямовуючої сили».

В Основних Законах 1937 та 1978 pp. було задекларовано низку справді демократичних положень, які стосувалися передусім правового статусу громадян, виборів до вищих і місцевих органів державної влади. Але в повсякденному житті вони не знаходили свого належного втілення.

Після розвалу СРСР і набут-тя Україною незалежності стала нагальною необхідність розроб-ки та прийняття Конституції. Першими актами, що мали кон-ституційне значення, були Де-кларація про державний сувере-нітет України від 16 липня 1990 р. й Акт проголошення незалеж-ності України від 24 серпня 1991 р. Певний час роль консти-туції фактично відігравав Кон-ституційний Договір між Верхов-ною Радою України та Прези-дентом України. Починаючи з 1991 р. було підготовлено цілу низку проектів нового Ос-новного Закону. Декотрі з них досить активно обговорювалися, та з ряду причин, а головним чином через гостроту політич-них процесів, лише 28 червня 1996 р. було прийнято Консти-туцію суверенної й~ незалежної України.

ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Конституція закріплює найваж-ливіші з точки зору держави від-носини, відображає основні цін-нісні орієнтири даного суспіль-ства. Для забезпечення стабіль-ності таких відносин держава надає своєму Основному Закону найвищу юридичну силу, яка знаходить своє вираження й в особливому, ускладненому, по-рівняно з поточним законодав-ством, порядку прийняття Кон-ституції, її зміни та відміни. З таких позицій випливає зміст розділу XIII Конституції Украї-ни «Внесення змін до Консти-туції України».

Насамперед слід звернути увагу на максимально обмежене коло суб'єктів, які можуть пода-вати до Верховної Ради України законопроекти про внесення змін до Конституції України. Таке право надається Конституцією України (стаття 154) Президен-тові України або не менш як третині народних депутатів (тоб-то і 50) від конституційного складу Верховної Ради України. Поданий указаними суб'єктами законопроект може бути розгля-нутий Верховною Радою Укра-їни лише за наявності висновку Конституційного Суду України про те, що запропоновані зміни не передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, не спрямовані на ліквідацію незалежності чи на по-рушення територіальної ціліс-ності України.

Не можуть бути внесені змі-ни до Конституції України в умо-вах воєнного або надзвичайного стану, адже тоді практично не-можливо забезпечити нормаль-не і спокійне обговорення та оцінку змін Основного Закону держави.

З