У ст. 62 Конституції України викладено фундаменталь-ний принцип кримінальної відповідальності, який діє в усіх цивілізованих країнах і має назву «презумпція невинуватос-ті». Цей принцип полягає ось у чому: особа, попри всі підозри, які виникають щодо неї, вважається невинуватою у вчиненні злочину, поки відповідні державні органи не дове-дуть її вину перед судом, а суд, визнавши вину доведеною, не винесе цій особі обвинувального вироку. Обов'язок до-водити вину лежить на державних органах, особа має право, але не зобов'язана доводити свою невинуватість. Недоведення вини особи у вчиненні злочину прирівнюється до доведення її невинуватості, і людина у цьому разі вважаєть-ся цілком реабілітованою, очищеною від висунутого проти неї обвинувачення. Обвинувачення не може будуватися на припущеннях, а всі сумніви, що виникають у слідчого, прокурора чи суду і які у процесі розслідування чи судового розгляду не вдається усунути, повинні тлумачитися на користь обвинуваченого.

Виходячи з пріоритету загальнолюдських моральних цін-ностей перед інтересами боротьби зі злочинністю, Консти-туція України (ст. 63) встановлює, що особа може відмови-тися давати свідчення (пояснення) щодо себе, своїх близьких родичів чи членів сім 7. Це означає, що за таку відмову люди-на не буде нести відповідальність.

Ст. 58 Конституції України встановлює ще одне важливе правило —відповідальність за правопорушення має базувати-ся виключно на законі. Ніхто не може нести відповідальність за дію чи бездіяльність, які в момент їх вчинення не були передбачені тим чи іншим законом як правопорушення.

Конституція України містить і декілька положень, які стосуються особливостей окремих видів відповідальності. Зокрема, конфіскація майна громадянина може застосовува-тися лише судом і тільки на основі положень закону (ст. 41). Особи, засуджені судом до будь-якого покарання, зали-шаються громадянами й користуються всіма правами людини за винятком тих обмежень, які визначені законом і встанов-лені вироком суду (ст. 63).

Декілька норм Основного Закону встановлюють окремі вимоги до процедури притягнення особи до відповідальнос-ті. Зокрема, тримання громадянина під вартою після його затримання за підозрою у вчиненні злочину може тривати не більш як 72 години, після чого подальше ув'язнення можливе лише за рішенням суду. Тривале утримання люди-ни в ув'язненні за обвинуваченням у вчиненні злочину (арешт) може здійснюватися лише на основі закону та за мотивованим рішенням суду (ст. 29). Так само за рішенням суду має здійснюватися проникнення в житло для прове-дення там обшуку, огляду, інших дій, які проводяться під час попереднього розслідування (ст. 30). Слід, однак, пам'я-тати, що протягом кількох років після прийняття Конститу-ції України зберігатиметься порядок, за яким санкцію на арешт дає прокурор.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист (ст. 63), що означає: у разі відсутності в особи коштів на оплату захисника праця адвоката має бути опла-чена державою.

У разі скасування вироку як неправосудного і виправ-дання засудженої людини їй має бути відшкодована мате-ріальна і моральна шкода, яка виникла внаслідок незаконного засудження (ст. 62).

4. Необхідна оборона та інші обставини, що включають юридичну відповідальність

Правопорушення завжди за-лежить від волі особи. Це означає, що в конкретній ситуації у людини є вибір: або поводитися протиправ-не, або обрати поведінку, яка є лояльною щодо права. Тому винна особа буде відповідати за свої свідомо вчинені дії незалежно від того, які причини призвели до даного право-порушення.

Та якщо людина була позбавлена можливості вибору і діяла під тиском непереборної сили або ж під впливом насильства чи небезпечних для неї погроз з боку інших людей, то її дії, як правило, не визнаються правопорушен-ням — порушниками закону в таких випадках є ті, хто вдався до насильства чи погроз. Зокрема, не несе відпові-дальності касир, який під дулом пістолета віддав грабіжни-кам гроші, що знаходилися в касі; відповідальність повинні нести самі нападники.

Наведений приклад є одним із тих випадків, коли особа не несе і в принципі не повинна нести відповідальності за свої дії. Законодавство передбачає ще декілька обставин, за наявності яких дії, котрими завдано шкоди, не вважаються правопорушенням и.

Не є правопорушенням заподіяння шкоди без вини, яке у праві називають казусом. Подібна ситуація виникає тоді, коли особа не передбачала і не могла передбачити тих шкідливих наслідків, які сталися від її дій. Саме в зв'язку з відсутністю вини не несе відповідальності водій, який задавив пішохода, якщо встановлено, що пішохід сам несподі-вано вискочив на проїжджу частину вулиці прямо під коле-са автомобіля: адже подібної поведінки водій не може передбачити. Не буде відповідати й мисливець, який стріляв у кабана, але промахнувся, і куля потрапила в людину, якої мисливець не бачив і про присутність якої поблизу не міг знати чи догадуватися.

Для певних ситуацій закон прямо визнає заподіяння шкоди правомірною дією, за яку особа не несе відповідаль-ності. Такою ситуацією є передусім необхідна оборона.

Правила щодо необхідної оборони встановлено Кримі-нальним кодексом України та Кодексом України про адмініс-тративні правопорушення. Згідно з цими правилами грома-дянин має право вжити заходів для оборони себе, інших осіб, суспільних і державних інтересів від протиправного посягання і при цьому заподіяти нападникові шкоду. Якщо вжиті для оборони заходи не були явно невідповідними порівняно з характером і небезпечністю нападу, особа, яка оборонялася, не може бути притягнена до будь-якої відпо-відальності. Однак слід пам'ятати, що оборона допускається лише проти