особу від небажаних і таких, що порушують її свободу, втручань і обмежень. Негатив-ні права — основа індивідуальної свободи. Наприклад, майже весь зміст Білля про права 1791 р. (США) спрямовано на огород-ження особистості від різного роду несправедливих і небажаних наслідків утручання з боку уряду. Термін «не повинен», що сто-сується уряду, є майже у всіх статтях цього документа. Так, пер-ша стаття (поправка) Білля про права говорить: «Конгрес не повинен видавати закони, що встановлюють будь-яку релігію або забороняють її вільне сповідання, що обмежують свободу слова чи преси або право народу мирно збиратися та звертатися до уряду з петиціями про припинення зловживань».
Негативні права вважаються основними, абсолютними. Вони з'явилися історично раніше, ніж інші права, і розвивалися як група прав на незалежність від влади (свобода віри, свобода віроспові-дання і свобода совісті; право на особисту свободу; право на при-дбання і недоторканність приватної власності; свобода пересуван-ня по території усієї держави; таємниця і недоторканність лис-тування; свобода слова і свобода думки та об'єднань; право на недоторканність житла; свобода вибору професії тощо). Перелі-чені права називають ще «правами свободи», «правами громадян-ських свобод» або «громадянськими свободами і правами».
Вони відрізняються від «політичних свобод і прав», під яки-ми розуміється право на участь громадян у владі (активне і паси-вне виборче право, право громадян брати участь в управлінні справами держави, право громадянина особисто звертатися до державних органів та органів місцевого самоврядування тощо). Проте й ті, й інші хоча й виникли в ряді країн за різних часів, належать до категорії негативних прав, здійснення яких не зале-жить від ресурсів держави, рівня соціально-економічного розвит-ку країни.
На відміну від негативних прав, позитивні права фіксують права індивіда на поліпшення свого становища і підвищення культур-ного статусу, забезпечувані державою. Це — економічні, соціальні і культурні права як окрема група громадських прав суб'єкта, які характеризують правову державу новітнього періоду її розвитку. До них належать: право на освіту, свобода будь-якої творчої ді-яльності, право на інтелектуальну власність, право на вільне використання своїх здібностей і майна, право на соціальну безпеку і захист в умовах безробіття, право на сприятливе довкілля, право на охорону здоров'я і медичну допомогу, право на гідне життя тощо.
До обов'язків держави входить здійснення постійної створю-ючої діяльності, спрямованої на забезпечення громадян тими чи іншими благами, створення соціальних програм, що гарантують проголошені соціальні, економічні та культурні права. Реалізу-вати ці права набагато складніше, ніж права негативні. Безпосе-редній захист їх правовими засобами не можливий, тому що визначення конкретних соціальних виплат до завдання суду не входить. Здійснення позитивних прав потребує достатніх ресур-сів держави. Їх конкретне наповнення безпосередньо залежить від національного доходу країни та її політичного режиму.
У разі обмеженості ресурсів і антидемократичності режиму позитивні права можуть гарантувати громадянам лише «рівність у злид-нях», як це мало місце у переважній більшості так званих «соціа-лістичних» держав за часів тоталітарних режимів.
Деякі буржуазні держави не приєдналися до Міжнародного пакту про соціальні, економічні та культурні права. Вони керу-валися переконанням, що зазначені в Пакті права не є суб'єктив-ними, тому що не можуть бути захищені в суді. Ці міркування не позбавлені сенсу, однак приєднання до Пакту створює зобо-в'язання для держави вдосконалювати внутрішнє законодавство і прагнути, щоб реально перетворитися на соціальну правову державу.
Основні права і свободи людини і громадянина розрізняють також за сферою їх реалізації в суспільному житті:
особисті (грома-дянські) | політичні | еконо-мічні | соціальні | культурні | еколо-гічні
Усі вони закріплені в розділі II «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина» Конституції України 1996 p. Конституція України. – К., 1996.
1.3. Особисті та політичні права людини і громадянина
Особисті (громадянські) права — це природні, основополож-ні, невід'ємні права людини, які мають здебільшого характер негативного права. Вони походять від природного права на життя і свободу, яке від народження має кожна людина, і покликані гарантувати індивідуальну автономію і свободу, захищати особу від сваволі з боку держави та інших людей. Ці права дозволяють людині бути самою собою у відносинах з іншими людьми і дер-жавою.
До громадянських (особистих) прав зазвичай відносять мож-ливості людини, необхідні для забезпечення її фізичної і мораль-но-психологічної (духовної) індивідуальності. Відповідно до цього громадянські (особисті) права поділяють на фізичні і духовні. Фізичні права на життя, особисту недоторканність, свободу пе-ресувань, вибір місця проживання, безпечне довкілля, житло тощо. Духовні права: на ім'я, честь і гідність, на справедливий, незалежний і публічний суд (у Конституції України 1996 p. — це статті 27, 28, 29 та ін.).
У конституціях багатьох держав особисті (громадянські) пра-ва поєднують в одну групу з політичними правами. Підставою для цього служить переважно негативний характер обох, а та-кож спрямованість обох видів цих прав на забезпечення свободи особи в її індивідуальних і суспільних проявах.
До категорії особистих прав і свобод передусім належить особиста не-доторканність (особиста свобода). Б головний зміст — захист від необгрун-тованих арештів. Відображена в багатьох конституціях англійська процесу-альна процедура «хабеас корпус», встановлена законом ще в XVII ст., пе-редбачав перевірку в суді обґрунтованості арешту особи. В конституційній теорії і практиці Франції та деяких інших країн прийняте ширше поняття безпеки особи, яке містить не тільки гарантії від безпідставних арештів і утримання під вартою, а й сукупність процесуальних гарантій прав особи в судовому процесі. Не викликає сумнівів той факт, що зазначені правові положення відіграють істотну роль у формуванні конституційного статусу особи. Проте