Такою є сутність співвідношення норм конституційного права і міжнародних стандартів про права людини.

Таким є і співвідношення норм Конституції України, які стосуються прав і свобод людини, та міжнародних докумен-тів про права людини.

Аналіз статей розділу II Конституції свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст Міжнародної хартії прав людини, насамперед Міжна-родного пакту про громадянські і політичні права, Міжнарод-ного пакту про економічні, соціальні й культурні права, а та-кож Загальної декларації прав людини.

При цьому автори Конституції сприйняли "ритм" міжна-родних документів про права людини, систему й послідов-ність викладу цих прав і свобод. Проте іноді вони відходили від такої послідовності. Це стосується ст. 51 Конституції, де йдеться про права та обов'язки, пов'язані зі шлюбно-сімейними відносинами. В Основному Законі цю статтю розмі-щено серед тих, де зафіксовано права, які у вітчизняній і нерідко зарубіжній юридичній науці визначаються як соці-ально-економічні та соціально-культурні права.

У міжнародному праві відображено інший підхід до ви-значення прав, що випливають зі шлюбного стану і сімейних відносин: відповідну статтю містить Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 23). Додамо, що в теорії і практиці світового конституціоналізму відповідні права ча-сом зараховують до категорії природних.

Ще раз наголосимо, що саме зміст головних міжнарод-них документів про права людини визначив зміст II розділу Конституції України, забезпечивши тим самим його демокра-тичне наповнення. У тексті Конституції можна знайти і пря-мі запозичення з міжнародних документів: "Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або та-кому, що принижує його гідність, поводженню чи покаран-ню" (ч. 2 ст. 28 Конституції). Це, по суті, текст ст. 5 Загаль-ної декларації. Пряме текстуальне запозичення зі ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права містить ст. 48 нашого Основного Закону: "Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло".

Зазначені змістовні і навіть текстуальні збіги II розділу Конституції України і головних міжнародних документів про права людини є позитивним явищем, що засвідчує спрямова-ність нашої держави на сприйняття та реалізацію міжнародних стандартів у відповідній сфері. До того ж Україна є сто-роною практично всіх міжнародних договорів про права людини загального характеру. А це ставить вимоги до націо-нального права, зокрема до змісту Основного Закону.

Проте в деяких випадках положення Конституції України істотно відрізняються від близьких за формулюваннями по-ложень міжнародних документів. Іноді таку відмінність не можна трактувати на користь Основного Закону. Наприк-лад, у його ст. 58 записано: "Закони та інші нормативно-пра-вові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи". Виникає питання: чи стосується це конституційне положен-ня сфери цивільно-правового регулювання? Характерно, що у міжнародних документах у відповідних випадках йдеться про кримінальний закон (наприклад, ст. 15 Міжнародного пакту про громадянські 5 політичні права).

Принагідне зазначимо, що деякі конституційні положен-ня про права людини порівняно з відповідними положеннями міжнародних документів сформульовано більш актуально і юридичне точно, як-от ст. 38 Конституції, яку можна порів-няти зі ст. 21 Загальної декларації.

У Конституції України можна знайти положення, яких немає у міжнародних документах про права людини. Це зу-мовлено насамперед тим, що вони мають різне регламентне призначення. З іншого боку, міжнародні документи про пра-ва людини загального характеру (саме з них складається Міжнародна хартія прав людини) визначають загальні стан-дарти у відповідній сфері. Тому їхні положення сформульо-вані у загальній формі, без юридичної конкретики. І хоч у та-кий само спосіб характеризуються норми конституцій, рівень узагальненості у міжнародних норм об'єктивно ви-щий. До того ж у нашому Основному Законі акцентовано на прямій дії його норм, що також позначається на формальних ознаках останніх.

У деяких випадках відсутність у міжнародних докумен-тах про права людини положень, які були б аналогами тим, що наявні в Конституції України, пояснюється, на нашу дум-ку, дією фактора часу. Сказане стосується конституційного закріплення окремих так званих прав останньої генерації. До таких віднесено, зокрема, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, зафіксоване у ст. 50 Основного Закону. Такого права не знайти в текстах головних міжнародних до-кументів. Водночас зауважимо, що, коментуючи наш офіцій-ний конституційний проект, дехто із зарубіжних експертів звертав увагу на нереальний характер сформульованого як імператив права особи на відшкодування шкоди, завданої по-рушенням щойно зазначеного права. На думку цих експер-тів, фіксація на конституційному рівні права на таке відшкодування може створити великі складності для різноманітної економічної діяльності.

Зовсім іншими обставинами зумовлена поява в Консти-туції положення ст. 23, де, зокрема, записано: "Кожна люди-на має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей". У науці конституційного права подібні за змістом положення визначаються як право загальної свободи. Поява в тексті Ос-новного Закону цитованого положення тісно пов'язана з ін-шим, що міститься у його ст. 22: "Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпни-ми". Зазначене положення може бути застосовано тоді, коли у конкретних випадках неможливо безпосередньо застосува-ти положення розділу II Основного Закону через прогалини в конституційному тексті. І тоді вирішальне слово належати-ме Конституційному Судові України.

Наведене положення ст. 23 Конституції України прак-тично збігається за текстом з положенням першого абзацу статті