Основного Закону ФРН 1949 р. Характерно, що Кон-ституційний Суд ФРН визначив це положення як таке, що доповнює інші конституційні положення щодо прав і свобод. Федеральний Конституційний Суд шляхом тлумачення зга-даного положення заповнює прогалини в тексті Основного Закону, "відкриває" конституційні права, які прямо не випи-сані в цьому тексті. У такий спосіб діє і Конституційний Суд Угорщини щодо ст. 54 чинної Конституції Угорщини, де за-писано, що „кожен має невід'ємне право на... людську гід-ність". І за текстом першого абзацу ст. 28 Конституції Ук-раїни "кожен має право на повагу до його гідності". Очевидно, тут міститься ще одне формулювання права на за-гальну свободу.
Найзагальнішою юридичною гарантією прав і свобод є право на судовий захист. У ст. 55 Конституції України запи-сано, що "права і свободи людини і громадянина захищають-ся судом". Про право на судовий захист йдеться, зокрема, у ст. 8 Загальної декларації і в ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. До юридичних гарантій прав і свобод віднесено так звані процесуальні гарантії. В науці конституційного права їх іноді визначають як права людини в досудовому і судовому процесах. Серед міжнародних доку-ментів найдетальнішою щодо процесуальних гарантій можна вважати Європейську конвенцію про права людини і основні свободи з протоколами до неї. Серед конституційних припи-сів відповідного змісту можна виділити положення ст. 29 Ос-новного Закону, де йдеться про особисту недоторканність. Ці положення сформульовано в дусі знайомої світовому конституціоналізмові ще з XVII ст. демократичної процедури "хабеас корпус".
У теорії і практиці включення статей Загальної деклара-ції прав людини ООН 1948 p. виникло питання, якою мірою нова Конституція України рецептувала у своєму тексті від-повідні положення цього важливого міжнародного документа.
У процесі розробки нової Конституції України після про-голошення незалежності нашої держави одразу виникло кон-цептуальне питання: якій моделі закріплення положень Дек-ларації надати перевагу — типовій, відповідно до якої весь текст Декларації повинен увійти до змісту розділу II Консти-туції України, чи примірній, відповідно до якої, положення Загальної декларації можна враховувати, виходячи з особли-востей даного історичного етапу розбудови держави.
За основу закріплення прав людини в Конституції Украї-ни 1996 р. взято другий варіант моделі — примірний. Про це свідчить зміст розділу II "Права, свободи та обов'язки люди-ни і громадянина", до якого включено відповідні статті, в яких переважно відображається зміст основних положень щодо прав людини, закріплених у Загальній декларації.
Аналізуючи зміст цього розділу, можна зробити висновок про те, що конкретні статті Декларації використано у Кон-ституції по-різному: текстуально, вужче за змістом, ширше за змістом, семантичне, взагалі відсутні у повній логічній послідовності, нарешті, відповідно чи не відповідно до систе-ми прав і свобод людини, запровадженої у Конституції Украї-ни. Зрештою, важливим є питання щодо гарантії прав і сво-бод людини. Так, у статтях розділу II Конституції України є певна текстуальна тотожність із відповідними статями Дек-ларації. Наприклад, можна порівняти тексти 21, 27, 35 та ін-ших статей Конституції, які тотожні зі статтями 1, 3 та 18 Декларації.
Слід зазначити, що не всі положення Декларації увійшли до тексту відповідних статей розділу II Конституції України. Зокрема це стосується статей 24, 29, ЗО, 31, 32, 34, 36, 38, 40, 41, 43, 46, 51, 53, 54 та 62, до яких не включено як ок-ремі положення, так і певні важливі частини Декларації.
Такий висновок можна зробити, якщо порівняти зазначе-ні статті Конституції України з відповідними статтями Дек-ларації: 2, 3, 11, 12, 16, 17, 18, 19, 21, 22, 24, 26 та 27. За-гальна їх кількість становить 47 % від обсягу Декларації.
Отже, загальний обсяг прав і свобод, викладених у роз-ділі II Конституції, вужчий порівняно з Декларацією.
З другого боку, Конституція України розширила межі обсягу прав і свобод людини, викладених у Декларації. Це стосується, зокрема, положень статей 22, 23, 37, 40, 42, 44, 56, 57, 56, 59, 60, 61, 63 та 64 Конституції України (31 % від загальної кількості статей розділу II Конституції).
Положення деяких статей Декларації дістали своє за-кріплення не в одній, а у багатьох статтях Конституції Украї-ни. Так, ст. 12 Декларації відображена в статтях 30, 31, 32 та 51 Конституції.
У той же час у розділі II Конституції України взагалі немає деяких важливих статей, які є у Декларації, зокрема це стосується статей 6, 7 та 28.
Як правило зміст статей розділу II Конституції України має той самий смисловий, семантичний характер, що і статті Декларації.
Вступаючи на посаду, будь-який Президент не може пе-редбачити, що може відбутися у державі і суспільстві за час його перебування при владі, а тому він об'єктивно не може бути гарантом прав людини.
Конституція має нести гарантії у собі самій, а гарантами Конституції мають бути, як зазначалося, самі громадяни.
Підсумовуючи викладене, зазначимо, що питання, пов'я-зані з проблематикою прав людини, в нашому Основному Законі мають актуальне значення, їх розв'язання допоможе забезпечити відповідну практику, наповнити її демократич-ним змістом. Перспективи розвитку такої політики в суспіль-стві і державі багато в чому визначатимуть реальність нормозастосування та й самої Конституції.
ВИСНОВКИ
З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:
Економічні права — можливості (свободи) людини і громадя-нина розпоряджатися предметами споживання і основними чин-никами господарської діяльності: власністю і працею, проявля-ти підприємливість та ініціативу в реалізації своїх здібностей і придбанні засобів для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ.
Аж до середини XX ст. найважливіші з цих прав — право на приватну власність, підприємницьку діяльність