У державних планах використання мінеральних ресурсів розрахо-вуються такі показник: об’єми добутої мінеральної сировини; об’єми збагаченої мінеральної сировини; коефіцієнт вилучення корисних копа-лин з надр землі; коефіцієнт вилучення компонентів мінеральної сиро-вини в процесі збагачення; коефіцієнт використання відходів збагачення.

До об’єму добутої мінеральної сировини включаються ресурси, підняті з надр землі на поверхню при підйомних розробках або вивезенні кар’єрів цуп відкритому добуванні мінеральних ресурсів. До об’єму збагаченої мінеральної сировини включаються ресурси, які після збагачення відповідають вимогам державних стандартів на сировину, придатну для використання у народному господарстві.

Коефіцієнт вилучення корисних копалин з надр землі у процесі їх розробки визначаються шляхом ділення добутій корисних копалин на їх балансові запаси.

Обсяги втрат корисних копалин при їх добуванні - це частина балансових запасів корисних копалин, яка залишилась в надрах, по-трапила у відвали, а також залишена в місцях складування, навантаженні і на транспортних шляхах гірничих підприємств. Коефіцієнт вилучення компонентів мінеральної сиротиш у процесі збагачення визначається діленням об’єму збагаченої мінеральної сировини на об’єм сировини, що надійшла для збагачення, Коефіцієнт використання відходів збагачення визначається шляхом ділення використаних відходів збагачення на їх потенційні ресурси.

Державні плани охорони і використання мінеральних ресурсів України повинні передбачати: комплексне використання всіх компо-нентів корисних копалин; скорочення втрат мінеральної сировини у процесі добування і транспортування; забезпечення екологічної безпе-ки населення та надійної охорони родовищ корисних копалин від за-бруднення та екологічних катастроф.

Види землекористування

Землі є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами і юридичними особами та державою відповідно до Земельного кодексу України та інших законів.

Норми, що регулюють природоресурсові правовідносини. Належать: Земельний кодекс України, Лісовий кодекс України, Водний кодекс України, Кодекс України про надра, закони України “Про тваринний світ”, “Про охорону атмосферного повітря”, “Про рослинний світ”.

2. Особливості правового режиму використання природних ресурсів у сфері господарювання

1. Відповідно до Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та ін-ші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конститу-цією України.

1. З прийняттям Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища законодавче визначено дві основні форми використання природних ресурсів:

а) на титулі права власності;

б) на титулі права постійного і тимчасового природокористування.

При цьому, якщо інститут права природокористування отримав достатньо повне закріп-лення у природоресурсному законодавстві України в силу його традиційності для правових систем країн пострадянського правового простору, то правовий інститут використання при-родних ресурсів на праві власності громадян та юридичних осіб у нових економічних умовах України, по суті, тільки починає формуватися.

Реалізація повноважень власності на природні ресурси відповідними суб'єктами права власності мас здійснюватися з дотриманням певних імперативів незалежно від форми права власності на природні ресурси (приватної; самоврядної (комунальної); державної; народної).

Досить специфічною виявляється реалізація повноваження володіння як однієї з правомочностей у структурі титулу права власності основного суб'єкта прав на природні ресур-си - Українського народу. Це обумовлено тим, що згідно з Конституцією України від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцево-го самоврядування в межах, визначених Конституцією (ч. 1 ст. 3). Однак реалізація ними за-значених правомочностей ускладнюється тією юридичною обставиною, що делегування повноважень по праву представництва на їх здійснення легалізовано не самим Українським народом як носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі й уповноваженим Кон-ституцією України суб'єктом права власності на землю, а представницьким органом - Вер-ховною Радою України, яка прийняла Основний Закон України.

Важливо й те, що Український народ здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а тому позбавити його повноважень, що випливають із змісту права власності на природні ресурси, не має права жоден з його представницьких органів. Отже, пріоритет у цій частині має належати, перш за все, Українському народові, особливо в частині забезпечення сталості, абсолютності, невідчужуваності, невід'ємності та приналежності йому природних ресурсів, у межах правових форм, гаранто-ваних нормами Конституції України та інших актів природоресурсного законодавства. Так, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачає, що природні ресурси України є власністю Українського народу, який має право на володіння, ви-користання та розпорядження її природними багатствами (ст. 4). Тобто вказаний Закон ви-знає за Українським народом як суб'єктом права власності на різні природні ресурси безпосе-реднє здійснення повноважень власника, шо відповідає головному змісту інституту права власності на природні ресурси, включаючи землю як основне національне багатство.

Не менш важливо й те, що згідно з частиною 3 статті 4 Закону України «Про охорону нав-колишнього природного середовища» повновладдя Українського народу в галузі охорони довкілля та використання природних ресурсів реалізується на основі Конституції України як безпосередньо, шляхом проведення референдумів, так і через органи державної влади від-повідно до законодавства України. Тож не випадково, що виключно всеукраїнським рефе-рендумом як формою народного волевиявлення вирішуються питання про зміну території України (ст. 69, 73 Конституції України).

Проте, як відомо, ні Конституція України, ні Земельний кодекс, ані інші природоресурсні кодекси не містять