Такого роду співробітництво на нижчому рівні здійснюється як в порядку реалізації узгоджених на міждержавному рівні природоохоронних дій, так і з ініціативи місцевих органів влади. Але якщо розглядати коло об'єктів природоохоронного співробітництва місцевих органів сусідніх держав, то воно виявиться досить обмеженим. Як правило угоди стосуються спільного спорудження станцій очищення води, каналізаційних мереж чи сміттєспалювальних установок. Ці угоди відіграють, звичайно, певну роль в попередженні та ліквідації транскордонного забруднення в масштабах невеликих територій. Однак вирішити проблему в цілому вони не можуть.

Із зростанням індустріалізації зросли випадки транскордонного забруднення повітря. Стаціонарні джерела забруднення повітря такі як фабрики та заводи так само як і рухомі джерела такі як автомобілі, коли вони розміщені біля кордонів, зазвичай ведуть до транскордонного забруднення повітря. Наразі в міжнародно-правовій практиці існує єдиний випадок спору з приводу транскордонного забруднення повітря, який був вирішений міжнародним арбітражем (ряд інших спорів в цій сфері був вирішений національними судами). Мова йде про знамениту справу про металургійний завод в Трейлі.

Ця справа є важливою з огляду на можливі майбутні міжнародні позови і тому що вони створюють правовий прецедент для майбутніх рішень таких спорів дипломатичним шляхом.

Суть питання полягала в наступному. В кінці ХІХ ст. на території Канади біля американського кордону був збудований металургійний завод. Географічні та кліматичні особливості місцевості призвели до того, що дим з труб цього підприємства, який містив велику кількість двооксиду сірки, переносився на територію США. Двооксид сірки осідав на полях американських фермерів і призводив до значного зниження врожайності. Фірма, яка володіла заводом неодноразово виплачувала компенсацію постраждалим, а забруднення тим часом продовжувалось. Питання почало розглядатись на міжнародному рівні. Уряд Сполучених Штатів розпочав переговори через дипломатичні канали в 1927 році. Суть спору не стосувалась прямо двох урядів і не базувалось на скаргах громадян Сполучених Штатів проти уряду Канади. Проблема не вкладалась в жодні відомі раніше категорії міжнародних спорів, які можуть вирішуватись в результаті арбітражу. Незважаючи на це коли Сполучені Штати запропонували звернутись до Міжнародної Об'єднаної Комісії, уряд Канади дав згоду. Комісія винесла одноголосне рішення в лютому 1931 року. Вона оцінила шкоду завдану до 1931 р. у 350000 дол. США і висловила рекомендації щодо інших питань пов'язаних з цією проблемою. Металургійна компанія на той час вже почала будівництво пристроїв які мали б зменшити кількість викидів на одну третю. Роботи мали закінчитись в 1931 році і доповідь базувалась на сподіванні що шкода буде скорочуватись Hunter D., Salzman J., Zaelke D. International Environmental Law and Policy. – New York.: Foundation Press, 1998. P. 514..

Була створена арбітражна комісія, яка повинна була відповісти на такі питання:

Чи завдавав завод шкоди після 1 січня 1932 і якщо так то яка компенсація повинна бути виплачена?

Якщо відповідь на перше питання стверджувальна, то чи повинен завод надалі утримуватись від завдання шкоди Штатові Вашингтон і до якого часу?

В світлі попередніх питань, який режим повинен застосовуватись до заводу?

Яке відшкодування повинно бути виплачено в результаті арбітражного рішення?

Наступні переговори привели до рішення передати спір на розгляд трибуналу згідно з угодою яка була підписана в 1935 році.

В своєму рішенні від 1938 року арбітражна комісія відповіла на перше питання. За період від 1 січня 1931 року до 1937 року арбітраж присудив 78000 дол. США за завдану шкоду. Також він виніс рішення яке передбачало, що металургійний завод повинен працювати в особливому режимі і цей режим повинен дотримуватись до 1940 року, він передбачає утримання від завдання шкоди і встановлення очисного обладнання.

В своєму остаточному рішенні від 11 березня 1941 року міжнародний арбітраж визначив об'єм шкоди, яку треба було компенсувати, і передбачив для заводу в Трейлі спеціальний режим викидів в залежності від пори року і кліматичних умов для того щоб наскільки це можливо зменшити шкоду. Якщо вона все-таки буде завдаватись то передбачалась виплата компенсацій і в майбутньому. Оскільки арбітражна комісія не знайшла в міжнародно-правовій практиці спорів, в яких би торкались подібні питання, то справа вирішувалась на основі аналогій з національним правом Сполучених Штатів, а саме практики врегулювання спорів між штатами з приводу використання річкової води. В рішенні арбітраж, зокрема, констатував, "що у відповідності з принципами міжнародного права, а також права Сполучених Штатів жодна держава не вправі використовувати чи дозволяти використовувати свою територію таким чином, щоб це завдавало шкоди димом території іншої держави чи в її межах, чи власності чи особам на її території, якщо такий випадок має значні наслідки і наявність шкоди встановлена ясними і переконливими доказами" Hunter D., Salzman J., Zaelke D. International Environmental Law and Policy. – New York.: Foundation Press, 1998. P. 518..

Це положення трактується певними авторами як формулювання міжнародно-правової норми, яка безпосередньо стосується транскордонного забруднення через атмосферне повітря. Так, Дж. Шнайдер вважає, що рішення по справі про завод в Трейлі є "першим застосуванням принципу "забруднювач платить", а Л. Голді і Л. Теклаф стверджують, що це рішення встановлює "принцип суворої відповідальності за транскордонне забруднення". Можливо, таке тлумачення є не зовсім виправданим. Арбітражний розгляд відбувся більше 60 років тому, коли питання про захист навколишнього середовища взагалі не ставилось. Арбітражний трибунал вказав на те, що його