практики роздержавлення і приватизації в Україні дають підстави зробити наступні висновки на цей рахунок.
Практика роздержавлення власності і створення на її основі інших форм господарювання не довела своїх переваг як по економічним, так і по соціальних показниках. Це пояснюється, по-перше, тим, що роздержавлення проходить на фоні негативної господарської кон’юнктури, загального спаду виробництва, інфляції, безробіття і т. д., по-друге, серйозними недоліками в здійсненні даного процесу: слабкою методологічною і методичною обгрунтованістю роздержавлення, надмірною політизованістю підходів до її здійснення, недостатньо розробленою законодавчою базою й ін.
У зв’язку з економічним становищем, яке змінилося, і погіршенням психологічної настроєності населення в порівнянні з початковим періодом здійснення політики роздержавлення:
а) економічно та соціально доцільне встановлення мораторію на процес роздержавлення в сформованих формах і теперішніх методах — необхідно відійти від формального роздержавлення і здійснити додаткові дослідження ефективності підприємств після здійснення роздержавлення;
б) після підтвердження даних додатковими зведеннями про зниження ефективності приватизованих об’єктів і погіршенні рівня життя, пов’язаних із цими процесами, відмовитися від “ваучерної приватизації”, яка скомпрометувала себе, і поширювати ефективні різноманітні форми господарювання;
в) при проведенні роздержавлення власності варто виходити з рівня розвитку продуктивних сил і ступеня усуспільнення в тій або іншій сфері народного господарства.
В Україні необхідно створити регульовану ринкову економіку, у якій будуть діяти як потужний державний, так і недержавний сектори, що підпорядковані загальнодержавним цілям.
Вихід із кризового становища України пов’язаний із визначенням орієнтації на методологічні позиції, розробкою ефективних наукових методів господарювання.
Попередній висновок не свідчить про негативне відношення до закордонного досвіду взагалі, а тільки акцентує увагу на необхідність його творчого застосування.
Акцентується увага на важливості наукових оцінок значення відносин власності при здійсненні політики роздержавлення.
Дані досліджень свідчать, що здійснення процесу роздержавлення в Україні не проходить гладко, роздержавлення призводить до появи визначених соціальних проблем: посилення соціальної поляризації, росту диференціації прибутків населення й ін.
Важливе місце в подоланні негативних наслідків, породжених необ’єктивною оцінкою державного майна, що підлягає приватизації, які спостерігалися протягом здійснених етапів приватизації, займає формування кваліфікованих кадрів, створення в країні системи підготовки та підвищення кваліфікації кадрів, які необхідні для здійснення приватизаційного процесу, зокрема, оцінників. В країні існує комерційна структура, яка готує ці кадри для всіх регіонів України — Міжнародний центр приватизації, інвестицій та менеджменту імені Конрада Аденауера. В цьому центрі після прослуховування лекцій з проблем оцінки та складання іспиту людина може одержати сертифікат оцінника.
Висновок
Подолання тотального одержавлення, властивого адміністративно-плановій системі, здійснюється головним чином за допомогою приватизації. Під приватизацією розуміють продаж або безоплатну передачу державної власності в руки громадян, трудових колективів і юридичних осіб.
Нині визнано не відповідним більше духу часу протиставлення державного і приватного секторів одне одному, що пов’язано зі зміною підходу до державного підприємництва, підвищенням значимості фінансових результатів його роботи. Ставиться завдання заохочувати співробітництво обох секторів змішаної економіки не тільки усередині окремих країн, але і на рівні Європейського співтовариства. Розвитку такого співробітництва сприяє часткова приватизація, яка веде до створення змішаних фірм.
Співвідношення, що укладаються, між державним і приватним капіталом не є остаточно встановленими, вони можуть змінюватися в пошуках більш ефективного сполучення, оптимуму, проникаючи одне в одного.
Процес роздержавлення ніяким чином не розглядається як поразка держави, як її демонтаж або як можливість перекладання відповідальності за вирішення задач загальнонаціонального характеру на приватний капітал. Мова йде про оцінку припустимих із погляду ефективності масштабів прямого втручання держави в економіку, перегляді функцій і сфер, що раніше знаходилися в компетенції держави, про більш чіткий поділ прав, обов'язків і відповідальності між державним і приватним секторами економіки і, нарешті, про посилення ринкових форм держрегулювання регіонів, галузей і економіки в цілому.
Усім світовим досвідом доведено, що роздержавлення може стати популярним і ефективним лише за підтримкою суспільної думки.
Процеси приватизації самі по собі не є факторами підвищення ефективності виробництва та посилення збалансованості структури виробництва, тому що в умовах переходу від монополізації виробництва приватизовані підприємства мають можливість покращувати своє фінансове становище за рахунок зростання цін та переходу на виробництво зі скороченим асортиментом продукції. У зв’язку з цим з боку держави мають бути сформовані пріоритети і стимули розвитку приватизованих підприємств.
Проведення швидкої приватизації обумовлює неможливість в короткостроковий період розпродати державне майно з прибутком. Цей висновок випливає із загального ринкового закону, за яким перевищення пропозиції над попитом призводить до падіння цін на об’єкти, які приватизуються.
Найсерйозніша група інтересів — працівники підприємства, яке приватизується. Вони стурбовані своїм майбутнім. Їм необхідно дати можливість стати співвласниками фірми.
В різних країнах механізми управління процесами приватизації, як і взагалі економікою, мають певні особливості. Так, механізм проведенням приватизації у Франції базується на сполученні централізованого регулювання та ринкових важелів. У Південній Кореї та на Тайвані, де існує значний державний сектор економіки, держава бере безпосередню участь у розвитку народного господарства, здійснюючи планування економіки. В інших випадках, наприклад, у Гонконзі та Сінгапурі державне регулювання забезпечується не прямо, а через регулювання у виробничій інфраструктурі та соціальній сфері.
Отже, не може бути універсальної моделі приватизації, яка згодилася б для різних економічних систем і, тим більше, не може існувати однакових моделей приватизації для різних країн, тому що в кожній з них є свої особливості економічного розвитку, макроекономічної політики держави, національних традицій та багатьох інших факторів. Хоча до цього необхідно додати, що незаперечність розробки власної приватизаційної моделі для кожної економічної системи не виключає подібності у застосуванні методів і способів її проведення.