ПРИНЦИП МОДАЛЬНОЇ СБАЛАНСОВАНОСТІ.

Модальний феномен будь-яких нормативних реалій виражається в модусах: "дозволено", "вимагається", "обов"яз-ково", "заборонено". Правовий характер модальний момент надбає в суспільних відносинах, однією з сторін яких виступає влада. Ефективність функціювання таких відносин обумовлена тим, наскільки збалансовані та в яких логічних відносинах знаходяться складові частини правової модальності, як вони

співвідносяться між собою. Соціальне здорове законодавство - не випадковий комплект тієї чи іншої кількості нормативів. Кожен модус має конкретні логічні передумови. Будь-яке, нез-начне протиріччя в законодавстві - це функціональна "безо-дня", яка деформує та дестабілізує процес правовикористання.

Зокрема, жоден правовий норматив видового (менш за-гального) значення не може функціонувати без правового нормативу родового (більш загального) значення. В цьому розу-мінні законотворчий процес можливо відобразити єдиним розгалудженим процесом, який забезпечує необхідний контек-стуальний зв"язок правових нормативів на кожному функціо-нальному рівні.

На жаль, не існує відпрацьованої концепції модусної сбалансованності правових нормативів, прийнятих законо-давцем. Окремі поняття "правовий дозвіл", "правова вимога", "правова заборона" науково не визначені. Логічна межа дозво-леного та забороненого практично розмита для розуміння - як законотворчого, так і при використанні права. Древній принцип "Коли дозволено більше, менше вважається дозволеним" не працює. В умовах існування права, яке захищає, в основному права держави, а не громадянина, використовується дві риси юридичної регламентації:

а) загальнодозволена, коли в основі полягає загальне дозволене, котрому кореспондують конкретні заборони ( в цілому будується по принципу: дозволено все, що не заборонено);

б) дозволяюча, коли основною є загальна заборона, котрій відповідає конкретний дозвіл (по принципу "заборонено все, окрім прямо дозволеного").

Використання вищевказаних юридичних засобів підлегле відповідній державній логіці. Влада цілком: бере на себе турботу про суспільство та його членів. В результаті держава, аппарат політичної влади вільні в своїх відносинах з громадянами, а останні залишаються в стані вимушеної залежності.

Пов"язувати діяльність державного апарату правовими формами в таких умовах владі невигідно, відповідно діяльність регулюється в режимі загальнодозволеного. Свобода індивіда, в даному випадку - вимушена уступка держави громадянину, або як засіб вирішення поставлених апаратом задач, але не розглядається, як самостійна соціальна цінність. Отже, можна зрозуміти, чому держава на фоні загальної заборони дозволяє собі в правовій формі регламентувати окремі дозволи. Поряд з цим використовується принцип "позитивного зобов'язання", що означає вимогу виконати під загрозою кари або інший спосіб зобов'язання необхідних для держави дій.

В ситуації, яка склалася, при декларуванні правової держави, першочергова увага приділяється не гарантіям прав людини, а гарантіям виконання нею своїх обов'язків.

Право, як ступінь свободи, керує впорядкуванням проведення самостійних та соціальне активних суб"єктів. Юридична регламентація, відповідно, базується на зовсім інших принципах, керуючись загальнолюдськими якостями. Вона прагне висвободитися від нв"язування тих чи інших стереотипів поведінки. Обмеження волі, визначення в законі її рамок необхідно в даному випадку лише для упередження коллізій між діями вільних індивідів, для того, щоб вседозволеність одного не втручалася в свободу іншого. Тобто обмеження є засобом забезпечення свободи.

Головна ціль існування всього юридичного відповідно до права як ступені свободи - забезпечити реальність прав членів державного суспільства. Зараз реально існує розуміння "демократизації" права, в якій мірі його "очистити" від владного державного впливу. Примусове зобов'язання, заборона, юридична відповідальність - все, що як стереотип створює право, відноситься до дійсності не стільки до права, скільки до державної влади. Отже увага повинна приділятися коплексу питань, які відносяться до прав та свобод громадянина: відповідність нашого законодавства міжнародним актам про права людини, юридичним процедурам їх використання та захисту, гарантіям проти порушення конституційних прав та свобод поточним законодавством.

Реформуючи законодавство, очевидно, необхідно задуматися про критерії та особливому порядку встановлення юридичних заборон. Вважається за необхідне - відповідна система заборон та обмежень, що задівають інтереси всього суспільства, пропускати через "санкцію" породного референдума. Усунення системи анонімних заборон, встановлення юридичної відповідальності за прийняття антиконституційних заборон мало б, безумовно, позитивний результат. Доцільно було б визначити такі сфери суспільних відносин, які за своєю специфікою не можуть регулюватися за допомогою заборон.

Під час нинішнього широкого реформування нашого законодавства підхід до права з позицій "право для суспільства та людини" починає значно витісняти традиційний підхід "право для політичної влади", підкоривший суспільство державним інтересам. Головне, що відрізняє нинішній процес оновлення законодавства - це поява в ньому таких витоків права, що "говорять про права". Вже діючі закони про власність, про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів та ін. - все це витоки права, засновані в цілому на ліберальному його розумінні

В них використвовуються преважно вседозволений принцип регулювання, побудований на взаємозв'язку дозволів та заборон, значна увага приділяється забезпеченню прав громадян та їх об" єднань.

Не можна не сказати про наявність негативної тенденції. Нестримна відомча нормотворчість скувало діючу систему законодавства, самовільно конкретизуючи норми загальнодозволеного значення. (Приклад).

Визнання