Найбільшу небезпеку в цьому зв'язку представляє виробничий франчайзинг. Якщо взяти, наприклад, ситуацію з товарами ліцензійного виробництва, то споживач обізнаний про їхнє походження усвідомлює, що купуючи продукцію, зроблену не власником товарного знаку, а сторонньою фірмою, він може і не одержати очікуваної якості. У випадку з продукцією франшизних підприємств у споживача нема підстав підозрювати, що товар зроблений не самим власником товарного знаку чи його дочірньою компанією. Правомірно виникає вимога реєстрації договорів франчайзингу, інформування споживачів і саме головне, забезпечення належної якості товарів і послуг, відповідальність за яку покладається як на франчайзера так і на франчайзі. Таким чином, законодавча регламентація франчайзингу необхідна насамперед для захисту споживачів.

Друга причина, через яку наявність правової бази більш ніж бажана, в необхідності захисту ринку франчайзингу від зловживань, можливих у зв'язку з несумлінною реалізацією франшиз і укладенням франшизних договорів, що можуть значно обмежити права франчайзі.

В законодавстві України договір франчайзингу поки ще не знайшов свого відображення. Однак правомочність укладення такого випливає з ст.42 Конституції України у відповідності з якою кожен має право на підприємницьку діяльність не заборонену законом, а також з ст. 4 ГК України (п.2), що передбачає можливість укладення угод які не передбачаються законом але й не суперечать йому.

В цілому, законодавчу базу України в сфері охорони прав на об'єкти промислової власності складають Закони України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”, “Про охорону прав на промислові зразки”, “Про захист від несумлінної конкуренції”. Сьогодні в державі діють 10 законодавчих, 11 підзаконних і безліч відомчих нормативно-правових актів, що регулюють різні сторони правового захисту прав інтелектуальної власності. У цілому вони забезпечують основні потреби правової охорони об'єктів інтелектуальної власності, однак така кількість нормативних актів ускладнює їхню практичну реалізацію.

Таким чином, розглядаючи проблему української законодавчої бази франчайзингу, можна зробити висновок, що остання містить чимало білих плям. Зокрема проблема оподаткування роялті. Так, термін “роялті”, відповідно до пункту 1.11. статті 1 Закону України “Про ПДВ” № 168/97-ВР від 3 квітня 1997 року, визначається в значенні, що міститься в пункті 1.30 статті 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” № 283/97-ВР від 22 травня 1997 року (зі змінами і доповненнями), а саме:

“Роялті - платежі будь-якого виду, одержані у вигляді винагород (компенсацій) за використання або надання дозволу на використання прав інтелектуальної, в тому числі промислової, власності, а також інших аналогічних майнових прав, що визнаються об'єктом права власності суб'єкта підприємницької діяльності, включаючи використання авторських прав на будь-які твори науки, літератури, мистецтва, записи на носіях інформації, права на копіювання і розповсюдження будь-якого патенту або ліцензії, знака на товари та послуги, права та винаходи, на промислові або наукові зразки, креслення моделі, або схеми програмних засобів обчислювальної техніки, автоматизованих систем або систем обробки інформації, секретної формули або процесу, права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау)”.

На практиці це визначення породжує питання про те, чи відносяться до роялті ті чи інші платежі по угодах із промисловою власністю, зокрема, платежі між учасниками франчайзингових відносин. Для цілей оподатковування це має важливе значення, тому що відповідно до підпунктів 3.2.7 пункту 3.2 статті 3 Закону “Про ПДВ”, операції по виплаті роялті не є об'єктом оподаткування на додану вартість.

Слід відмітити певну увагу виконавчої влади до питання франчайзінгових відносин. Так в постанові Кабінету Міністрів України від 7 грудня 1998 р. N 1931 “Про заходи щодо реалізації Програми діяльності Кабінету Міністрів України” можемо прочитати наступне: “ Підготувати проекти Законів України:       

Про франчайзинг (щодо використання суб'єктами малого підприємництва технологій та торгової марки провідних фірм)...”. 

В розпорядженні Київської Державної адміністрації від 17.03.99 р. N 363 ” Про Програму розвитку малого підприємництва в Києві на 1999 - 2000 роки” містяться такі вказівки : “ Вивчати досвід створення нових малих підприємств у галузі виробництва товарів та надання послуг на основі франчайзингу та сприяти його розвитку”.

Не обминув своєю увагою питання франчайзингу й Президент. Так в Указі “ Про заходи щодо забезпечення підтримки та дальшого розвитку підприємницької діяльності” від 15 липня 2000 року N 906/2000 йдеться про таке :

“Сприяти розвитку франчайзингових відносин, у тому числі шляхом одержання суб'єктами малого підприємництва від власників знаків для товарів і послуг прав на використання таких знаків;”.

“Внести на розгляд Верховної Ради України проекти законів: - про франчайзинг;...”.

Втім проект закону про франчайзінг й досі не знаходиться на розгляді Верховної Ради України.  

Потреба в систематизуванні діючої законодавчої бази в сфері франчайзінгу є наочною. Також, не слід забувати про необхідність привести її у відповідність с міжнародними угодами. Головну увагу необхідно приділити тут питанням захисту прав на об'єкти промислової власності. Договором про торгові аспекти прав на інтелектуальну власність (TRIPS) визначено стандарти захисту прав інтелектуальної власності і заходів для примуса дотримання цих прав у країнах учасницях Всесвітньої торгової організації (ВТО). Ця організація замінила ГАТТ ГАТТ - Генеральне угода з тарифів і торгівлі - міжнародна організація, що діє