Погроза неминучості покарання є засобом залякування антисуспільних елементів, схильних до вчинення злочинів. Найчастіше саме залякування, страх перед погрожуючим покаранням стримують таких осіб від вчинення злочину. Причому переважаючий вплив тут робить неминучість покарання, а не його суворість. І хоча соціальна ефективність покарання з точки зору загальної превенції невисока, воно залишається одним із реальних, хоча і не основних засобів боротьби зі злочинністю.

Деякі автори вважають, що одні види покарання розраховані на досягнення мети загального запобігання, а інші — на досягнення мети спеціального запобігання. З цим важко погодитись, тому що розглянуті цілі покарання значною мірою є взаємопов'язаними і взаємообумовленими. Тому в багатьох випадках застосування покарання більшість із його цілей може бути досягнута одночасно. Так, засудження особи, яка вчинила розбій, до позбавлення волі на тривалий строк в тій чи іншій мірі сприяє одночасному досягненню таких цілей, як кара, виправлення засудженого, спеціальна і загальна превенція.

Водночас, будучи різними за своїм соціальним змістом, деякі цілі при застосуванні окремих видів покарань одночасно досягнуті бути не можуть. Так, смертна кара повністю реалізує ціль кари та спеціальної превенції, але, безумовно, виключає досягнення такої цілі, як виправлення засудженого. Практично не реалізує цілі кари таке покарання, як громадська догана.

Отже, відзначаючи взаємообумовленість цілей покарання, треба бачити в окремих випадках суперечливість деяких із них і, очевидно, визначати в таких випадках їх "ієрархію".

Висновки

Значна роль покарання у боротьбі зі злочинністю не виправдовує тенденції до його ужорсточення, яка спостерігалася багато років. На жаль, ця тенденція не змінилася і зараз. Вона знаходить свій вираз і у законодавстві, і у практиці його застосування. Досить зазначити, що в КК України з 512 санкцій 443 передбачають позбавлення волі, причому 124 — на строк до 10—15 років. Позбавлення волі превалює і в судовій практиці. Судами України за останні роки до позбавлення волі засуджувалося до 60% підсудних. Причини цього полягають, очевидно, не тільки в зростанні злочиності, а й в поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки, що найкращий засіб боротьби зі злочинністю — ужорсточення покарання. Таку позицію необхідно змінювати. Історія боротьби зі злочинністю у багатьох країнах, незалежно від їх суспільного ладу, свідчить, що ужорсточення покарання не дає бажаних наслідків. Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в його несправедливості, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів, тому значущість покарання у боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю та неминучістю застосування за кожний вчинений злочин. Роль, значення і виконання мети покарання багато в чому залежать від правильності його призначення і реалізації. Воно повинно бути відповідним тяжкості вчиненого злочину. Тільки таке покарання винний та інші особи сприймають як остаточний і дійсно заслужений наслідок злочинної поведінки.

Застосування покарання завжди повинно здійснюватися з додержанням основних напрямків, притаманних кримінальній політиці:

а) застосування суворих мір покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі злочини;

б) застосування менш суворих мір покарання, передусім покарань, не пов'язаних з ізолюванням винного від суспільства, і навіть умовного засудження або відстрочення виконання покарання до осіб, які уперше вчинили менш тяжкі злочини або злочини, що не являють великої суспільної небезпеки.

Поєднання цих двох напрямків є обов'язковим у здійсненні каральної політики судових органів на сучасному етапі боротьби зі злочинністю.

Список використанної літератури