Положення про адвокатуру Української СРСР (1980 р^ повторює, в основному, Закон „Про адвокатуру в СРСР" (1979р.), тобто дає описове поняття „адвокатура" (ст. 1) то не ясно визначає Ії як правовий Інститут.

Чинний Закон України „Про адвокатуру" (7992 р.], на відміну від Закону „Про адвокатуру в СРСР"(1979 р.) та Положення про адвокатуру української РСР (і980 р.], звужує поняття адвокатури та „добровільного професійного громадського об єднання" (ст.1). Тобто, по суті, в ньому йдеться лише про колегії адвокатів. Іншими словами, вказаний Закон є певним кроком назад у формуванні поняття „адвокатура. Він

регламентує лише професійну діяльність об єднань адвокатів, не визначаючи не поняття „адвокатура", ні її місця серед державна правових інститутів.

Саме ж визначення поняття „адвокатська таємниця" в чинному Законі „Про адвокатуру" є явним (ст. 9): „Предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз’яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов’язків. Дані попереднього слідства які стали відомі адвокату в зв’язку з виконанням ним своїх професійних обов’язків, можуть бути розголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Адвокати, винні у розголошенні відомостей попереднього слідства, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством".

В ой же час, адвокатська таємниця, як правова проблема, обґрунтовується і доповнюються гарантією адвокатської діяльності (ст. 10 Закону „Забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката... відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони не можуть бути допитані як свідки...".

Наведений аналіз свідчить, що, починаючи з 1922 р. по і960 р., адвокатська таємниця, як правова категорія, в сучасному її розумінні, не існувала. Таку ситуацію, вважаю, можна пояснити як репресивним характером права того періоду, так і відсутністю приватного права в його сучасному розумінні. Іншими словами, принцип збитковості мав обмежене застосування, а у випадку розкриття, наприклад, державної темниці покарання було, на мою думку, нерозмірним, оскільки громадянин не міг відшкодувати завданні збитки.

В умовах формування ринкової економіки приватне право України, вважаю, по-новому специфікує розуміння принципу збитковості, а звідси відшкодування збитків. Отже, нове розуміння розголошення таємниці адвокатом в сучасних економічних умовах повинно бути відображено і в самих законодавчих актах.

Адвокатська таємниця за своїм економічним змістом наближається до службової, тобто вимагає нового якісного тлумачення. Необхідність закріплення таємниці в цілому, як і адвокатської зокрема, в системі права України вимагає визначення нового правового статусу таємниці де визначальним повинен стати економічний фактор.

2. Адвокатська таємниця

Адвокатська таємниця як прийнято вважати, за якісними ознаками є професійною таємницею, зміст та поняття якої визначено в ст. 9 Закону України „Про адвокатуру". Основним змістом поняття „адвокатська таємниця" є відомості, одержані адвокатом при здійсненні ним своїх професійних обов язків, а саме; питання, з яких громадянин або юридична особа зверталась до адвоката, суть консультацій, порад, роз яснень, даних попереднього слідства тощо.

В той же час, визначення адвокатури як правового інституту надало б адвокатський таємниці тобто вона набрала б державного статусу.

В такому підході в Законі „Про адвокатуру" не повною мірою реалізується Закон „Про інформацію". Зокрема ст. 39 останнього Закону визначає інформацію як товар, і йдеться, по суті, про товарні відносини. Він також визначає і об’єкт інформаційних відносин. Згідно з ст. 8 ним є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, а також у соціальній, економічній, міжнародній та інших сферах.

На підставі аналізу лише двох статей Закону „Про інформацію" (статті 8, 39] можна стверджувати, що визначення адвокатської таємниці у Законі „Про адвокатуру" є неповним. Така ситуація може бути обґрунтована лише тим, що даний Закон є неповним та регламентує, по суті, професійну діяльність адвоката як члена громадського об єднання і аж ніяк не визначає принципи діяльності адвокатури. Виправдовує сказане і те, що функції адвокатури, як правового інституту, регулює не тільки Закон „Про адвокатуру" ,а й чинне законодавство.

Додержання принципу конфіденційності є необхідною найважливішою передумовою довірчих відносин між адвокатом і клієнтом ,без яких неможливо належне палання правової допомоги . Отже збереження конфіденційності будь-якої інформації; отриманої" адвокатом від клієнта, а також про клієнта або інших осіб у процесі здійснення адвокатської* діяльності ,є правом адвоката у відносинах з усіма суб’єктами права, які можуть вимагати розголошення такої інформації; та обов’язком щодо клієнта і тих осіб ,кого ця інформація стосується.

Дані вимоги викладені в Статті 9 „Адвокатська таємниця" Закону „Про адвокатуру".

Адвокат зобов’язаний зберігати адвокатську таємницю.

Предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад,

роз’яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов’язків.

Конфіденційність певної* інформації; що охороняється правилами сг,4 Закону „Про адвокатуру" може бути скасована тільки особою, заінтересованою в 1Г додержанні (або спадкоємцями такої фізичної особи чи правонаступниками