держава висувала цю категорію прав, причому на перше місце ставилися економічні права такі, як право на працю, а також соціальні права (право на матеріальне забезпечення старості, права, пов'язані з добробутом людини, рівнем і якістю його життя: право на працю, включаючи право на вибір сфери праці, право на відпочинок, на оплачувану відпустку, на утворення, медичне і соціальне забезпечення, соціальне страхування, на захист материнства і дитинства й інші). Вони знайшли своє відображення в Загальній Декларації прав людини і більш докладно були розроблені і викладені в Міжнародному пакті про економічних, соціальних і культурних правах 1966 рік. Узагалі важко дуже зробити розходження. З історії слова не викинеш. Мабуть, тільки одне економічне право з'явилося в часи французької революції, це право на власність [4, 322].
Про третє покоління прав людини представники країн, що розвиваються, говорили як про їхній внесок. Звичайно називають такі види прав: право на мир, право на роззброювання, право на здорове навколишнє середовище і право на розвиток. Іноді додають до цього право на комунікацію, маючи на увазі встановлення справедливого, нового інформаційного порядку. Зараз якось про це забули, але для країн, що розвиваються, проблема залишається досить актуальна. До інших прав третього покоління відносять, наприклад, що випливають: принцип вільного розпорядження народом своїми природними ресурсами, право на національну і міжнародну безпеку, право бути вільним від насильства і страху, право на самобутність, право на гідне існування, право на участь у рішенні регіональних і глобальних проблем, право на загальну повагу і т.д., а також такі чудні права, як “право відкидати усі види позик, що підривають національний суверенітет, чи розвиток посилюючих залежність від іноземного чи капіталу посилюючих соціальну нерівність”, “право контролювати діяльність транснаціональних компаній, – й інших іноземних и національних капиталовклачиків, для того щоб не допускати спекулятивного збагачення” и тому подібні. Потім деякі неурядові організації намагалися сюди додати масу других видів прав, наприклад, право змінювати підлога і т.д. Це, безсумнівно, колективні права. Їх часто називають правами чи солідарності правами народів і поєднують із правом народів на самовизначення. Між іншим, у деяких міжнародних документах вони знайшли відображення. Є такий договір, Африканська Хартія прав людини і народів. Там вони зафіксовані. У широкому змісті слова це, звичайно, теж права людини [5, 20].
У значній мірі дана категорія прав людини виявилася нежиттєздатною. Усі ці права, крім, зрозуміло, права на самовизначення, носять скоріш лозунговий характер. Дуже важко встановити їхній чіткий, реальний зміст. Одна справа, наприклад, встановити, що ніхто не може бути затриманий на певний строк без санкції суду, а друга справа проголошувати право на роззброювання.
Біля десяти років тому, у рамках Комісії по правам людини була створена «група п’ятнадцяти» (що складалася з п’ятнадцяти держав), яка займалась розглядом питання про те, як здійснюється право на розвиток. Кілька років вона проробила, гроші витратила, - й робота припиналася, група "вмерла". Разом з нею і деякі документи, у першу чергу, резолюції Генеральної Асамблеї, що розшифровують деякі з цих прав. Наприклад, Декларація про право народів на мир, Декларація про право на розвиток. Показово тут наступне: перелік прав людини не вичерпаний.
Власне кажучи, назвати їх правами людини не можна; людина, звичайно, приймає участь в реалізації цих прав, але не в своєму одиничній якості, не як людина-одиця, а як учасник и член будь якого суспільства. Мова, зрозуміло, йде про нації, народи, їхніх асоціаціях і т.п., іноді говорять і про людство в цілому.
Існує значна кількість міжнародних документів, присвячених правам третього покоління: Азиатсько-Тихоокеанськая декларація людських прав індивідів и народів 1988 року, Декларація загальних обов'язків народів и урядів - країн АСЕ-АН 1983 року, Туніська декларація про права людини и народів 1988 року, Декларація ООН про право на розвиток 1986 року та інші.
Взагалі, юридична природа колективних прав викликає серйозні спори. Права третього покоління до природних прав ніхто не відносить. Отже, вони вторинні, похідні від традиційних прав людини. Така постановка питання невірна; індивідуальні і колективні права створюють єдність и не повинні суперечити один одному.
Є тут одна юридична тонкість: правова невловимість та некоректність всієї конструкції призводить до того, що частіше всього неможливо точно визначить інтерес (або те, що їм проголошується) від права (або того, що їм проголошується). А звідси – результат.
Є один випадок, передбачений міжнародним правом, при настанні якого співвідношення індивідуальних и колективних прав приймає особливий характер. Це – надзвичайний чи воєнний стан, коли під загрозу поставлене життя нації чи народу, але це – виняток. Крім того, навіть в умовах надзвичайного стану багато прав людини не можуть бути обмеженими (наприклад, свобода від катувань, без-людяного чи принизливого гідність покарання).
1.2 Співвідношення індивідуальних та колективних прав людини
Відмінність прав першого і другого поколінь від колективних прав третього покоління заключаться у типі відстоювання цими правами інтересів. По суті справи, права, як першого, так і другого покоління можна розглядати як вираження індивідуальних інтересів — будь те приватні інтереси особи чи право особи приймати участь в житті суспільства (право на свободу асоціацій або релігії, напри-лад). Характерною рисою прав нового, третього покоління є те, що вони захищають визначені інтереси, які не так просто класифікувати з погляду їх цінності для окремих індивідів. Важливість деяких прав третього покоління можна зрозуміти тільки в рамках «їхньої сукупної цінності для всіх членів групи, тому що