Одним з таких підходів є існування білля про права в тій чи іншій формі. Однак, хоча необхідність такого забезпеченого правовою санкцією білля про права й загально признана, дискусія по цьому питанню у Великобританії, наприклад, триває вже кілька десятиліть. Приєднання до Європейської конвенції про захист прав людини, зобов'язує Великобританію дотримуватися міжнародних стандартів прав людини, так вважає М. Ташнет, професор права Джорджтаунского університету, автор статті «Суспільство, в якому є білль про права», тим більше, що для цього існує примусовий механізм, як Європейський суд по правам людини. Однак відношення британського суспільства до необхідності існування такого білля про права неоднозначне: є прихильники, але є і супротивники. Прихильники вважають, що було б краще, так сказати, «приручити» міжнародні стандарти прав людини, тобто адаптувати їх к реаліям власного життя. Супротивники ж вважають, що нація з забезпеченим правовою санкцією біллем про права зовсім не обов'язково живе краще, ніж нація, не що не має такого білля. «По визначенню, — відзначає М. Ташнет, — юридично закріплений білль про права затрудняє діяльність законодавчих органів, коли вони намагаються відреагувати на змінену соціально-економічну и політичну ситуацію. І по визначенню реалізацією забезпечених правовою санкцією біллів про права займаються інститути, укомплектовані людьми, з юридичною освітою, чия власна правова культура оказує вплив на спосіб інтерпретації цих прав», що може привнести в законодавчий процес «небажану жорстокість та консерватизм» [6, 26].

Ця проблема досить докладно аналізується в статті Т. Джоунса, викладача права Манчестерского університету, «Фундаментальні права в Австралії і Великобританії», державно-правові системи які, як відомо, ідентичні. Безсумнівною перевагою білля про права є, на думку автора, то, що він установлює параметри фундаментальних прав і свобод, обмежуючи тим самим ступінь втручання в цю сферу держави і законодавчих органів. Не дивно тому, що в його підтримку висловлюються найбільш досвідчені і впливові представники судової влади — як у Великобританії, так і в Австралії, — покликані захищати загальне право з обов'язку служби, — тому що вони краще інших розуміють неадекватність підходу до захисту фундаментальних прав з позиції загального права. Причина цього досить проста, тому що, на думку Т. Джоунса, «є межа можливостей навіть для самого прогресивного судді в плані використання їм у своїй аргументації міжнародних правових норм. Є межа розвитку загального права і межа можливості інтерпретації законодавства».

І все-таки навряд чи є надійний и однозначний спосіб рішення цієї проблеми. Разом з тим досвід США, що мають юридично закріплений и забезпечений правовою Білль про права, досить показовий. Як відомо, цей досвід, мабуть, самий багатий у світі, і репутація американського Білля про права досить висока. Крім того, на думку М. Ташнета, схожими тут є й правові культури США и Великобританії, засновані на загальному праві. Це дає можливість припусти, що його виконання буде забезпечувати за посередництвом звичайного суду — так само, як і у США, а не через політичний інститут типа Конституційної ради Франції, що представляє собою основну альтернативну модель забезпечення дотримання конституційних прав.

Б. Маклахлин у згаданій раніше статті ілюструє захист конституційних прав на прикладі канадської Хартії прав людини. На її думку, білль про права має серйозні переваги в справі реалізації прав людини в порівнянні з іншими законодавчими формами и процедурами. У Канаді були випробувані різні способи розвитку прав людини, насамперед розробка і прийняття законодавств по правах людини і навіть існування більш десяти років так званого «псевдо конституційного билля про правах». Але особливого прогресу досягти не вдавалося, поки не була прийнята Хартія прав і свобод у 1982 р. Це значним образом змінило ситуацію, тому що удалося досягти рівноваги «між надмірним індивідуалізмом», чи правами особи, які визначаються судом, з одного боку, и «правлінням й волею більшості, виявленими через законодавчі структури», с іншої. Хартія встановлює також рівновагу між «поняттями верховенства закону і гарантованих фундаментальних прав». Канадська модель Хартії відрізняється від американської моделі Білля про права, «де індивідуальні права зводяться в абсолютну форму і протиставляються державі як чомусь далекому». Канадська Хартія, як вважає Б. Маклахлин, являє собою деякий компроміс, розглядаючи індивідуальні права як «дещо додаткове до прав та обов'язків держави». Кожному індивіду гарантується строге дотримання фундаментальних прав людини, але вони «неодмінно обмежуються одне другим і ще більше — суспільним благом». На думку автора статті, основна і найважливіша відмінність канадської Хартії від Білля про права США укладається в створенні механізму поступового досягнення компромісу між індивідуальними правами и інтересами більшості. Подібний компроміс для США навряд чи можливий, тому канадська Хартія виглядає менш радикально и більш гнучкою [7, 117].

Ряд статей у розглянутій книзі зачіпають таку важливу и далеко не нову тему, як рівноправ’я. Присвячені цій темі статті об'єднані в окремий розділ, який називається «Ще раз про рівність». Якщо в статті С.Фредман, викладача Икзетер-коледжа в Оксфорді, «Менш рівні, ніж інші» аналізується проблема жіночої рівноправності, яка аж ніяк не нова, то і проблема прав людини и сексуальної орієнтації. в сфері правових дискусій розглядається теж не вперше. К. Стичин, автор статті «Найважливіші права і спірна ідентичність: Сексуальна орієнтація і рівноправність у канадській юриспруденції», який також є університетським викладачем права, аналізує анти дискримінаційне законодавство з погляду «категоріального мислення и сутнісних концепцій ідентичності». Категоріальне мислення стосовно до цієї проблеми означає,