те, що з прав індивідуальних - зрозуміло, грамотно сформульованих і цивілізовано дотримуваних - автоматично випливають будь-які колективні права. Справді, якщо кожний має доступ до інформації і можливістю безперешкодного вираження своєї думки, якщо кожний користається правом - нічим, крім розумного закону, не обмеженим - створювати будь-які мирні асоціації, що не порушують прав інших осіб, то звідси просто автоматично випливає право на будь-яку мислиму форму культурної автономії, на будь-який спосіб утворення, прямо випливають усі релігійні, профспілкові і тому подібні права, у тому числі право говорити обраною мовою і право поєднуватися по національній ознаці, якщо це питання є особливо важливим. Я не думаю, що варто розвивати це міркування - адже його логіка зовсім проста.
Однак з цього загального правила є одне виключення, і воно торкається питання про державність. Якщо глянути на нього з погляду права, то ми побачимо, що це взагалі не правове питання, насамперед по тій простій причині, що зовсім не визначено - і принципово не може бути визначено! - суб'єкт права. Тому що як визначити однозначно і строго, хто саме утворить ту спільність людей, що вже може, так сказати, претендувати на державність? Яким критерієм при цьому користатися? [10, 283].
Звичайно, коли розставляєш крапки над і, то виходить різко і не дуже чемно, але можна множити і множити приклади місць на землі, де такого роду питання виникають і не мають правового рішення. Наприклад, у Дагестані ледве не кожен аул говорить своєю мовою; там існує більш 30 мов, носії яких один одного не розуміють. Усі ці тридцять чи більш аулів - вже суверенні держави чи ще ні? Якщо не всі, то хто саме. "Якщо всі, то як може жити суспільство, влаштоване таким чином? Скільки посольств треба створити і як домовитися між собою? Між тим усе, що насправді потрібно людям, - це мати можливість розвивати свою культуру і бути в ньому не защемленими в порівнянні з іншими. А що стосується того, що ця проблема дотепер не вирішена в міжнародному праві, то вона і не буде вирішена правовими засобами , можна за це ручатися. І наша участь у спробах її вирішення, нічому не допоможе. Тому що немає на землі такої людини, що скаже: „Я точно знаю межу між тими народами, хто мають право на державність і тими, хто ще цього права не мають, а також тими, котрі ніколи його не придбають”. Тому потрібний просто цивілізований підхід до цих проблем - і тоді, їхня гострота має тенденцію відмирати.
Питання перше - щодо посилань на історичний контекст, необхідний для постановки проблеми прав людини. Чекання придатне історичному контексту означає, що час для постановки проблем прав людини не прийде взагалі ніколи. І другий, не менш важливий. Я безумовно визнаю право всякого народу на самовизначення і не заперечую того, що це фундаментальне право. Але відповіді на питання так і немає. Який же саме народ має це право. Я згадувала про Дагестан і про одно аульні мови, тобто мови, що існують в одному аулі і більше ніде. Ці аули володіють найважливішою конституційною ознакою нації. Чи мають вони право на самовизначення? Якщо так, то ми можна зайти дуже далеко [11, 113].
Якщо вирішити, що первинними є права людини, то в них розчиняються права націй: право на самовизначення, свою державу, розвиток мови і культури. Якщо ж вирішити, що первинними є права народів, то неминуче прийдемо до визначеної дискримінації.
Треба вважатися з обома цими реальностями, кожна з який має право на існування і розвиток. Вирішуючи питання самовизначення націй і народностей, варто не забувати про права людини. А ратуючи за права людини, потрібно ясно і чітко представляти, що є така реальність, як нації.
Невелике технічне уточнення. Післявоєнні міжнародно-правові документи писалися для країн третього світу, де часто важко зрозуміти, що таке нація. Тому в цих документах терміна "права нації" немає. Там мова йде про право народів на самовизначення, а поняття "права нації" ми тут ввели самі і самі повинні визначити, який зміст у нього вкладаємо.
Якщо дорівняти права нації до прав групи, партії чи навіть колективу, то це теж, що і розмовляти зі співрозмовником на різних мовах. Нація - це зовсім інше. Нація - це історично сформована маса людей, що мають загальну мову, територію. Нація - це російська нація, українська, грузинська і т.д. Право нації на самовизначення - це ж елементарне правове поняття, як можна його ототожнювати з правами колективу.
2.2 Права корінних народів
У результаті розпаду СРСР основна вага рішення проблем міжнаціональних відносин перемістилася в рамки колишніх союзних республік СРСР — нині незалежних держав.
Хоча ці держави як правонаступники колишнього СРСР і, отже, учасники багатьох міжнародних угод по правах людини повинні керуватися засадами і нормами цих міжнародних угод у процесі створення своїх національних законів, ці процеси проходять важко й у багатьох відносинах у явному протиріччі з принципами і нормами сучасного загальновизнаного міжнародного права. Це протиріччя чітко виявляється в законах про громадянство деяких колишніх союзних республік СРСР, на основі яких люди були поділені на різні категорії з різними правами й обов'язками. Одним з “правомірних” основ такого поділу громадян використовується доктрина так називаного “переважного права титульних націй” над іншою частиною “не титульного” населення країни [12, 44].
Поряд з