У цих умовах, якщо “корінні” народи автономних утворень розглядають “титульні” нації як колонізаторів і причину всіх їхніх нещасть" то, у свою чергу, “титульні” нації оцінюють політику “корінних” народів як політику сепаратизму і погрозу територіальної цілісності союзних республік колишнього СРСР.

Із самого початку необхідно підкреслити, що поняття “титульна” нація не визначена ні в правовому, ні в доктринальному порядку. Разом з тим воно використовується у відношенні тих націй, назви яких визначили назви колишніх союзних республік СРСР.

Таким чином, зміст поняття “титульна” нація тотожне поняттю “корінного” народу в межах усієї території республік колишнього СРСР.

До міжнародних угод, що визначають правовий статус корінних народів, насамперед відносяться Конвенція МОТ “Про захист і інтеграцію корінного й іншого населення, що веде племінний і напівплемінний спосіб життя в незалежних країнах”, Конвенція 1959 р. № 107. на основі якої в 1989 р. була прийнята Конвенція “Про корінні і племінні народи в незалежних країнах”. Крім названих Конвенцій МОТ, у рамках ООН Підкомісією по попередженню дискримінації і захисту меншостей був розроблений проект Декларації прав корінних народів [13, 86].

На підставі приведених документів можна виділити наступні основні елементи визначення “корінний народ”: —

корінні народи є нащадками людей, що населяли яку-небудь область до прибуття туди іншого населення; —

не домінуюче їхнє положення в суспільстві; —

їх культурні й інші відмінності від іншої частини населення; —

їхня свідомість належності до корінного народу;

Зі змісту перерахованих міжнародних документів, а також рекомендацій міжнародних неурядових організацій корінних народів (зокрема, Всесвітньої ради корінного населення) вимальовуються наступні права корінних народів, що складають основу їхнього правового статусу: —

право на повне і дійсне користування основними правами і свободами людини; —

право на свободу і рівність з іншими людьми в суспільстві без якої-небудь дискримінації; —

право на захист і заохочення їх культурних та інших особливостей; —

колективне право на існування як окремого народу, а також їхній захист від геноциду; —

право на розвиток і заохочення їхньої рідної мови, та на усі форми освіти; —

право на визначені форми, структури і повноваження своїх інститутів; —

колективне право на автономне керування їхніми місцевими справами; —

незаконність виселення корінних народів із займаних ними земель; —

право визначати власні пріоритети в розвитку їхнього життя, інститутів і землі, на якій вони живуть традиційно; —

право брати участь у формуванні і здійсненні планів і програм для їх національного і регіонального розвитку; —

поліпшення умов життя, праці і рівня охорони здоров'я й утворення корінних народів повинне бути пріоритетним у платі економічного розвитку регіону; —

національне законодавство повинне враховувати традиції і звичаї корінних народів; —

право на збереження їхньої землі, навколишнього середовища, традиційних економічних структур, способу життя; —

право на збереження, керування, використання природних ресурсів; —

право вимагати, щоб державні органи в обов'язковому порядку консультувалися з ними в справах внутрішнього і міжнародного співробітництва по здійсненню проектів, особливо по освоєнню природних ресурсів, щоб ці проекти не нанесли економічний і екологічний збиток навколишньому середовищу корінних народів і таке інше [14, 74].

У цілому існуючі міжнародні договірні норми враховують специфіку корінних народів тих країн, на території яких прибульці з'явилися 1—2 століття тому назад, і даний факт не викликає сумніву.

Тому механічне застосування міжнародно-правових норм на території колишнього СРСР у даний час не тільки не науково, але і небезпечно, тому що наш регіон відрізняється своєю специфікою.

2.3 Про права жінок

У міжнародних документах визнається, що розвиток правових норм, що гарантують жінкам надання основних прав і свобод людини - необхідний, але недостатній крок для подолання їхньої дискримінації. У соціології права існує багато доказів того, що ефективність права в зміні шаблонів поведінки не знаходиться в повній залежності ні від того ступеня, у якій воно відповідає пануючим у суспільстві установкам, ні від строгості санкцій, застосовуваних для проведення норм права в життя. Справа в тім, що суспільство являє собою не однорідні збори індивідів, а складну мережу різноманітних інтересів, переконань і шаблонів поведінки. Те, що одному із секторів суспільства представляється необхідною умовою ефективного і морального функціонування спільності, є в очах інших секторів незаконною й обтяжною вимогою (це відноситься до прав людини-жінки). Саме в цій сфері так називане право звичаю часто суперечить законодавчому праву.

Права людини жінок („Wомеn's human rights”) відносяться до так названих колективних прав чи третьому поколінню прав людини.

До першого покоління прав людини відносяться традиційні ліберальні цінності - право на свободу думки, совісті і релігії, право на життя, свободу і безпеку особистості і так далі. Це права, що реалізують так названу негативну волю і зобов’язуючі державу утримуватися від втручання в сфери, регульовані цими правами.

Другим поколінням (чи позитивними правами) називають ті соціальні, економічні і культурні права (право на працю і вільний вибір роботи, на соціальне забезпечення, на освіту і т.д.), для реалізації яких необхідне втручання держави (нормативне їхнє визначення, створення соціальних програм і гарантій і так далі).

Третє покоління - це так названі колективні права, що можуть здійснюватися не окремою людиною, а колективом, спільнотою, нацією - право на мир, на самовизначення, на здорове навколишнє