“Суб’єктивна сторона халатності характеризується змішаною виною, - зазначає В.Ф. Кириченко… - Вина особи при халатності як службовому злочині у відношенні вказаних в законі наслідків завжди виражається у формі необережності. Халатність як кримінально каране діяння повинна бути охарактеризована, як необережний злочин”. Кириченко В.Ф. Уголовное право. Часть Общая. - Москва: Юридическая литература, 1971.- С.53-54.

Особливий різновид необережності, що виходить, однак, за рамки необережної злочинності, складають умисні злочини, ускладненні необережно спричиненими тяжкими наслідками: умисне тяжке тілесне ушкодження, що потягнуло смерть (ч. 3 ст. 101 КК), незаконне

проведення аборту, що потягнуло смерть потерпілої (ч.3 ст. 109 КК), і т.д. В цих випадках має місце складний злочин – відповідне умисне діяння і необережне спричинення смерті. Див. Дагель П.С. Неосторожность. Уголовно-правовые и криминологические проблемы. – Москва: Юридическая литература, 1977. – С. 20.

Висновки

Отже завершуючи написання даної роботи, автор вважає за потрібне вивести декілька важливих висновків виходячи з структури та змісту роботи.

Отже, необережна злочинність – це частина більш широкого поняття – злочинності, самостійний елемент її структури.

Нажаль, внаслідок нерозробленості проблеми необережності в філософському і соціологічному планах правові науки позбавлені можливості позичати в них основні ознаки необережності. Скоріше навпаки, філософам і соціологам слід звернутись в цьому питанні до положень і висновків правових наук, передусім науки кримінального і цивільного права.

Як вже зазначалося, автор не поділяє думку деяких юристів щодо меншої суспільної небезпеки (щодо наслідків) злочину вчиненого з необережності Див. Напр. Дудник Н.А. Цена неосторожности. – Москва: Юридическая литература, 1985. – С. 3., хоча згоден з думкою про меншу суспільну небезпечність особи такого винного. Коло складів необережних злочинів, визначених законом, значно вужче порівняно з навмисними. І при вчиненні злочину з необережності акцент переставляється на суспільно небезпечний наслідок і відношення винного саме до цього наслідку.

Відповідальність за необережні злочини в усіх випадках настає тільки в разі реального настання суспільно небезпечних наслідків. Необережні дії, які лише б могли потягнути небезпечні наслідки, не є достатньою підставою для кримінальної відповідальності. Такої думки і зараз притримується більшість вчених юристів. Див. напр. Кириченко В.Ф. Уголовное право. Часть Общая. - Москва: Юридическая литература, 1971.- С.187. Виходячи з цього ж в літературі обговорюється питання про можливість караності “безнаслідкової” необережності, тобто за необережне створення небезпеки спричинення шкоди.

Позиція щодо існування відповідальності за необережні злочини тільки при реальному настанні результату, хоча і заснована на редакції ст. 9 КК Див. Ст.9 Кримінального кодексу України. / Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. (Під ред. Ковальського В.С.). – Київ: Юрінком, 1994. – С. 9., навряд чи може бути визнана беззастережною. До того ж вона заперечує факт існування в кримінальному законодавстві необережних злочинів з формальним складом. Проте є невелика кількість необережних злочинів з формальним складом. До них належать порушення правил охорони праці (ч.1 ст. 135 КК), порушення правил безпеки на вибуховонебезпечних роботах (п.1 ст.220 КК). Див. Кримінальний кодекс України. / Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. (Під ред. Ковальського В.С.). – Київ: Юрінком, 1994.

Існує і протилежна точка зору. Ряд авторів вважають, що встановлення відповідальності за необережні злочини в залежності від наставших наслідків невірне, не забезпечує досягнення цілей покарання, що більш вірним буде встановлення караності необережного поставлення якогось блага в небезпеку. Див. напр. Чельцов М. А. Спорные вопросы учения о преступлении. // Социалистическая законность. – 1947. - №4. – С.9.

В принципі, автор згідний з даною позицією, і здається необхідним встановлення загальних ознак об’єктивної підстави кримінальної відповідальності як за умисний, так і за необережний злочин. При формулюванні положення про необережні злочини закон повинен ясно виражати, що санкція застосовується за скоєння суспільно небезпечного діяння і відповідальність слід покласти на особу не тільки тоді, коли діяння призвело до виникнення шкоди, але й тоді, коли воно породило лише небезпеку такого. Див. Кадар М.М. Неосторожная вина и ответственность за преступления, совершённые по неосторожности. / Вопросы уголовного права стран народной демократии. – Москва: Госюриздат, 1963. – С.267.

Між тим в плані визначення єдиних ознак необережного злочину на зразок поняття умисного злочину кримінальне законодавство містить недоліки. А саме воно практично виводить з форми необережної вини, ще дві – злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Причина – знов таки в критерії оцінки необережного злочину – у відношенні винного до наставшого (чи такого що повинен настати) негативного суспільно небезпечного результату. На думку автора можливо знайти інший критерій визначення необережного злочину та його ознак, що практично і становить зміст даної бакалаврської роботи, та запропонувати нове визначення необережного злочину, що вирішило зразу б декілька проблем: проблему точного і правильного визначення, з метою встановлення істини, злочинної самовпевненості і недбалості, проблему кваліфікації і криміналізації необережних злочинних діянь. Критерій же розмежування злочинної самовпевненості і недбалості носив би факультативний характер і слугував би лише меті повного і всебічного визначення злочинної необережності. В цьому випадку не було б необхідності в кожному конкретному випадку розмежовувати злочинну самовпевненість і недбалість, а звідси криміналізація і кваліфікація цих діянь набагато б спростилась. Практично, це головна, якщо не єдина проблема доктрини необережної вини в українському законодавстві.

Автор структурою та змістом роботи намагався показати, наскільки розгалужена та неузгоджена проблема необережної вини в вітчизняному кримінальному законодавстві та науковій літературі. Наскільки необхідна спрямована наукова розробка цієї проблематики.

Отже, Обов’язок і можливість усвідомлювати суспільно небезпечний характер діяння проявляються