Юридичні докази за своєю природою набувають матеріальної форми. Вони сприймаються органами почуттів та у від-повідності з процесуальними нормами ма-теріалізуються. Наприклад, усні свідчення будуть фіксуватися магнітофонним запи-сом і письмово у протоколі (хоча за своєю природою усне мовлення є фізичним яви-щем — коливанням звукових -хвиль, які сприймає людина).

Мотив і мета є нематеріальними за своєю природою. Це — психічні процеси.

Виходячи з теорії відображення, можна встановити факт вчинку, засоби вчинення злочину (предмети та явища матеріального світу), його суб'єкта. Але як можна встано-вити мотив і ціль в момент вчинення зло-чину? Так, вони можуть частково відобра-жатися в поведінці суб'єкта, чим будуть матеріалізуватися у форми, які можна від-чувати. Адже ряд статей КК потребує вста-новлення конкретних цілей або мотиву. Наприклад, ст. 309 КК при розслідуванні потребує наявності цілі — збути наркотич-ний засіб або психотропні речовини. Або ст. 228 КК передбачає, щоб особа, яка вчинила даний злочин, мала ціль — усуну-ти конкуренцію між суб'єктами підприєм-ницької діяльності. Доведення умисного вбивства (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК) потребує вста-новлення корисливого мотиву. Чи можна говорити, що вчинок є матеріальною фор-мою мотиву і цілі чи він є її наслідком? Чи можна, досліджуючи та аналізуючи матері-альні докази, робити висновок про те, яки-ми були у суб'єкта мотив та ціль на момент вчинення злочину?

Вважаємо, що можна лише припускати про мотив і ціль суб'єкта. Дійсні ж мотив або ціль, з якими суб'єкт вчинив злочин, невідомі, оскільки вони не сприймаються органами почуттів: нюх — відчуття запаху; дотик — чутливість шкіри (тиск, біль, хо-лод); смак — солодке, солоне, кисле, гірке; зір; слух; положення тіла щодо гравітації (рівновага); тощо.

Винятком можуть бути лише ті випадки, коли ці розумові та психічні процеси ма-теріалізуються самим індивідом. Тобто тоді, коли його мотив і ціль сприйматимуться нашими органами почуттів. Сприймаючи останні, слідчий (дізнавач) може відобра-зити їх процесуально. Наприклад, при дачі показань особа, яка вчинила злочин, доб-ровільно розповідає про свої мотив або ціль, а слідчий, сприймаючи усне мовлення органом почуття — слухом, трансформує своє сприймання, відображаючи його на папері (у протоколі допиту). Може бути й інша ситуація, коли про ціль або мотив злочину розповідають співучасники або по-терпілі, чи свідки. Також не виключається можливість доведення мотиву і цілі за до-помогою нотаток, створених суб'єктом зло-чину. Наприклад, коли організатор злочину або підмовник пише листа (нотатку) вико-навцю або веде щоденник тощо.

Про достовірність та дійсність мотиву і цілі можна говорити лише тоді, коли про це свідчить сама людина, у якої відбувалися дані психічні та розумові процеси. Якщо вина у теорії кримінального права розгля-дається з двох позицій, інтелектуальної та вольової ознак, то мотив і ціль є іншими поняттями, які також необхідно доводити при провадженні кримінального судочин-ства.

Мотив та мета — це факультативні оз-наки суб'єктивної сторони злочину. Але такими вони є лише в теоретичному ас-пекті, у загальному вченні про склад зло-чину, оскільки не всі склади містять в собі визначені мотиви і цілі. Проте у ряді ви-падків їх встановлення є обов'язковим.

На жаль, встановлення мотиву та цілі супроводжується деякими труднощами. Причинами цього є те, що вони — нема-теріальні поняття. Процесуально обов'язок доводити наявність мотиву та цілі покла-дено на слідчого (дізнавача), а будь-яка особа, що є учасником кримінального су-дочинства, має право відмовитися давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (ч. 1 ст. 63 Кон-ституції України). Крім того, обвинувачен-ня не може грунтуватися на припущеннях і всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 3 ст. 62 Кон-ституції).

Вважаємо, що відмова від дачі показань і логічне підведення доказів під сумнів щодо мотиву та цілі обвинуваченого стануть по-ширеними. По-перше, міркувати про мо-тиви і ціль особи, яка вчинила злочин, можна буде лише, припускаючи їх, спира-ючись на аналіз інших доказів. По-друге, у випадках, коли особа заявить про свої незлочинні мотиви або цілі, то довести зворотнє практично неможливо. Наприк-лад, заява обвинуваченого, що напад на Л. він вчинив з метою налякати її і відучити ходити самій темними вулицями, робить неможливим інкримінувати йому ст. 187 КК. Або за заявою обвинуваченого Ж. про те, що він підробив документи не з метою їх дальшого використання, а для колекції, не можна кваліфікувати його вчинок за ст. 215 КК. Безумовно, їх вчинки кваліфікувуватимуться за іншими статтями КК України або не потягнуть відповідальність, але ж тільки їх очевидна та об'єктивна суспільна небезпечність відповідають стат-тям 187 і 215 КК. Див.: Доказування мотиву та цілі як ознак суб’єктивної сторони злочину. Осика І., Сафронов С. Право України №3, 1997р

Висновок

На закінчення моєї курсової роботи хотілося стисло підбити висновки. На мій погляд тема роботи дуже актуальна і потребує досконалого вивчення.

Суб'єктивна сторона злочину являє собою психоло-гічний зміст злочину, його внутрішню (по відношенню до об'єктивної сторони) сторону. Вона нерозривно зв'язана з іншими елементами складу злочину, оскіль-ки в психіці суб'єкта знаходять відображення усі об'єктивні якості злочинного діяння.

До ознак, які утворюють суб'єктивну сторону зло-чину, відносяться: вина, мотив, мета злочину та емо-ційний стан.

Вина - основна й обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого злочину. Мотив і мета - це факу-льтативні ознаки суб'єктивної сторони злочину. Вони вимагають свого встановлення лише у тих випадках, коли про це прямо зазначено у законі (в диспозиції статті Особливої частини КК) або коли вони