Отже, навіть короткий огляд принципових настанов шаріату, повною мірою притаманних мусульманському праву як його невід'ємній частині, свідчить про існування в його межах суперечливих, а то й взаємовиключних норм. Це обумовлює можливість використання тих чи інших при-писів мусульманського права відповідно до потреб певних осіб або груп, які на даний момент перебувають при владі.

2. Джерела мусульманського права

Особливу цінність мусульманського права ісламські до-слідники вбачають, насамперед, в особливостях його поход-ження. Якщо інші правові системи світу є наслідком люд-ської діяльності, то мусульманське право — результат бо-жественного одкровення. Воно подароване людям Аллахом через пророка Магомета. Як наголошується в одному з досліджень: "мусульманське право — божественне право за своїми джерелами і основними нормами. Воно черпає свою силу не в державній владі, а у волі Аллаха".

Вихідна точка мусульманського права визначається во-лею Аллаха. При цьому для усвідомлення волі Аллаха мають значення і заповіді, і вчинки, і навіть мовчання Магомета, з яких слід виводити загальні правила, що і становлять норми мусульманського права. Що ж до ма-теріальних джерел мусульманського права, то першим і найголовнішим з них є Коран (з арабської: "читання") — вічна і незмінна книга мусульман, в якій містяться про-повіді Магомета, які були навіяні йому безпосередньо Ал-лахом, а також подані у переказах Магомета древні леген-ди і навчання та низка його полемічних виступів проти християнства та іудейства.

Коран складається з понад б тисяч віршів. З них, за оцінками мусульманських правознавців, лише від 200 до 500 містять правила поведінки, яких повинні дотримува-тись правовірні, а у 140 визначено правила відправлення релігійних ритуалів — молитов, паломництв, додержання посту тощо. З-поміж норм Корану, що регулюють взаємо-відносини між людьми, переважають загальні положення, які мають характер релігійно-моральних орієнтирів. Це до-зволяє урізноманітнити їхнє тлумачення і конкретизацію. Ті ж нечисленні конкретні правила поведінки, що закріплені у Корані, хоч і сформульовані як божественне одкровення, мають казуальний характер. Більшість з них виникли у зв'язку з вирішенням пророком конкретних конфліктів, оцінкою ним певних діянь чи відповідями на запитання, які йому задавали віруючі.

Слід зауважити, що Коран — це витвір, який створю-вався стихійно, без будь-якого плану. Записи проповідей, умовлянь, історико-релігійних розповідей та пророцтв Магомета робились випадково і були особистою справою його слухачів. За легендою, у 651 р. всі одкровення Магомета, які збереглися у пам'яті та в приватних записах, були зібрані і зведені до одного списку. Саме цей тект ви-знається єдиним істинним словом Аллаха.

Другим джерелом мусульманського права є суна — кни-га, де зібрано оповіді про життя і діяння пророка Магоме-та, які й мають бути взірцем поведінки для віруючих у повсякденному житті. Ці оповіді (адати) про поведінку і висловлювання Магомета були зафіксовані не самим про-роком, який був неписьменним, а його найближчими со-ратниками і послідовниками. Тому для встановлення дійсності наведених у суні фактів і висловлювань ще в IX ст. найавторитетнішими докторами ісламу була здій-снена велика дослідницька робота. За її результатами лише деякі акти залишилися сумнівними щодо їх істинної пов'язаності з Магометом. Переважна частина норматив-них приписів, які містить у собі суна, має казуальне по-ходження. Багато з них збігаються з відповідними нормами Корану, є й нові нормативні приписи.

За рівнем визначеності норми Корану і суни поділяють на дві категорії. Перша — це однозначно визначені припи-си, які навіть теоретично не допускають будь-якого іншого тлумачення. Цю категорію складають правила, що стосу-ються релігійного культу, та лише деякі з норм, що регу-люють взаємовідносини між людьми. Норми цієї категорії виступають як однозначно зрозумілі правила поведінки, які повинні беззаперечно застосовуватися на практиці. Другу групу норм становлять абстрактні і не досить зро-зумілі приписи. Вони не тільки допускають різне тлума-чення їхнього змісту, а й передбачають їх конкретизацію з метою регулювання поведінки людей в кожній конкретній ситуації.

Норми Корану та абсолютна більшість норм суни вважа-ються такими, що мають божественне походження, а то-му — непогрішимі, вічні та незмінні. Але, як вже зазнача-лося, і ці джерела мають приписи, суперечливі за своїм змістом. Крім цього, плин часу, виникнення нових су-спільних відносин все гостріше виявляють недостатність приписів Корану і суни як соціальних регуляторів. Це призвело до виникнення численних прогалин у соціаль-ному регулюванні, зокрема у праві мусульманських країн. Необхідність усунення цих прогалин обумовило визнання й інших, крім Корану і суни, джерел мусульманського права.

Таким, третім за значенням, джерелом мусульманського права є іджма. Іджма — це збірка одностайних рішень докторів ісламу (муджатахідів) щодо вирішення питань, які не врегульовані Кораном та суною, які запроваджували нові загальнообов'язкові правила поведінки. Цікаво, що авторитет рішень, які не виходять безпосередньо з Корану і суни, обумовлюється двома положеннями саме з цих джерел. В одному з них говориться від імені Аллаха: "Моя громада (мається на увазі певна сукупність правовірних мусульман) ніколи не прийде до помилкового рішення". А в іншому стверджується: "те, що мусульмани вважають справедливим, справедливо і в очах Аллаха". Але для того, щоб норма права стала складовою іджми, немає потреби у визнанні її всіма або більшістю віруючих. Йдеться лише про єдність думки компетентних осіб, які офіційно покли-кані встановлювати право.

Єдність думок щодо принципових положень мусульман-ського права співіснує з можливістю розбіжності поглядів щодо певних його нюансів. Це також обумовлюється відпо-відними положеннями із святих джерел.