Практика застосування статті 126 Конституції України показала, що в разі скоєня суддею злочину правоохоронні органи мають усі підстави провести об'єктивне розслідування, направити справу до суду, якщо не стоїть проблема арешту судді, а суд - винести обвинувальний вирок у справі. Коли ж під час слідства виникала необхідність взяття судді, обвинуваченого в скоєні злочину, під варту, Генеральний прокурор вносив до Верховної Ради України подання щодо цього судді, і Верховна Рада, розглянувши це подання, давала згоду на арешт судді, який звинувачувався в скоєні злочину.

Як ми вже відмічали, в Конституції України встановлений особливий порядок притягнення до кримінальної відповідальності суддів, через належну їм недоторканність. Нагадаємо, що за ст.126 Конституції „Суддя не може бути без згоди Верховної Ради Країни затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом”. Проведення зазначених слідчих дій відносно цієї категорії осіб потребує позбавлення їх недоторканності.

Отже, в літературі висловлюється думка про те, що слід ввести таке поняття, як «обмеження недоторканності» відносно осіб, які мають імунітет. Така позиція Л.Удалової була зокрема висвітлена щодо недоторканності народних депутатів. Аргументації введення такого поняття зводиться до наступного. Відомо, що існує такий принцип, як принцип презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції України). Не завжди буває достатньо даних, які свідчили б про склад злочину в діях народного депутата, і тому позбавлення його недоторканності є не зовсім правильним. А обмеження недоторканності в деяких випадках, коли це необхідно органам розслідування, дозволяло б провести ті слідчі дії, які необхідні для збирання доказів у кримінальній справі, і за наявності зібраних доказів - уже вирішувати питання про позбавлення недоторканності в цілому.

На кінець висвітлення даного питання хочеться навести позицію вже згадуваної Румянцевої В., яка зазначає, що "недоторканність" повинна обмежуватися процедурними пільгами, передбаченими у законі „Про статус суддів”. Недоторканність не має нічого спільного із безвідповідальністю.

Що ж стосується міжнародного досвіду, то тут слід зазначити, що у більшості Європейських країн чітко розділена відповідальність народних обранців за дії, пов’язані з парламентською діяльністю, та дії, що з нею не пов’язані. Напевне, не слід відкидати таку позицію, щодо можливості її застосування й по відношенню до відповідальності суддів.

Недоторканність інших осіб, які не здійснюють правосуддя безпосередньо, але діяльність яких пов’язана з ним.

Окремо хотілось би зазначити про недоторканність народних засідателів та присяжних. Відповідно до ч.2 ст.72 закону „Про судоустрій”: „Гарантії незалежності та недоторканності професійних суддів, передбачені законом, поширюються й на народних засідателів й присяжних на час виконання ними обов’язків по здійсненню правосуддя.” В даному положенні ми маємо змогу відмітити одну принципову різницю. Вона полягає в тому, що на відміну від професійних суддів, народні засідателі й присяжні не є суддями взагалі, вони іноді здійснюють функцію правосуддя, але за своїм статусом вони не є суддями, а тому на них не поширюються дія закону „Про статус суддів”.

Неоднозначність позицій спостерігалась й при розгляді статті 6 закону України „Про Вищу раду юстиції” від 15.01.1998  № 22/98-ВР, в якій вирішувалось питання щодо недоторканності працівників Вищої ради юстиції. Деякі депутати пропонували наділити їх статусом недоторканності, але все ж таки, в кінцевому випадку була підтримана протилежна позиція депутата Говоруна В.П. аргументами якої було те, що працівники Вищої ради юстиції не є суддями, вони не розглядають судові справи (розглядають лише кадрові питання), тому їм й не може гарантуватись незалежність та недоторканність.

Висновки

Встановлюючи принцип недоторканності суддів – особливу процедуру притягнення їх до кримінальної відповідальності, законодавець виходить з того, яку роль ці особи відіграють у державі та суспільстві. З метою забезпечення їхньої безперервної діяльності, охорони моральних цінностей, запобігання незаконному та необґрунтованому притягненню до кримінальної відповідальності, застосування засобів процесуального примусу та засудження, законодавець щодо таких осіб закріпив у Конституції України та інших законах принцип недоторканності. Це має підвищити рівень недоторканності зазначених осіб шляхом наділення їх додатковими правовими гарантіями, хоча така мета існує й відносно всіх інших громадян, що залучаються до кримінального або адміністративного судочинства.

Але не є таємницею що на сьогодні багато положень закріплених з законі є лише декларативними. Для того, щоб вони застосовувались практично в тому обсязі, в якому визначені законом потрібно мати чіткий механізм реалізації таких положень, принципу недоторканності суддів зокрема. Неможливість реалізації деяких положень закону зумовлюється їх невідповідністю один одному. Отже, можемо зазначити, що з метою вдосконалення механізму стосовно недопущення необґрунтованого притягнення суддів до дисциплінарної і кримінальної відповідальності, зміцнення незалежності та недоторканності суддів необхідно внести відповідні зміни до спеціального закону України „Про статус суддів” та інших законів, що регулюють це питання. Або, на початковому етапі це також можливо зробити шляхом видання підзаконних нормативно-правових актів, які б роз’ясняли або уточнювали деякі спірні та незрозумілі положення