3.3.Для того, щоб забезпечити належний рівень законності в сфері державного управління, потрібно дотримуватись наступних принципів:

загальнообов’язковість законів для всіх без винятку органів, закладів, організацій, посадових осіб, громадян тощо; саме в цьому проявляється загальність приписів, які містяться у законах і підзаконних актах;

єдності законності, тобто одноманітному розумінні і заснуванні законів на всій території держави;

неприпустимості протиставлення законності і доцільності; це означає, що сам закон є вищим ступенем появу доцільності.

Коли державні органи діють з дотриманням зазначених принципів, то їх діяльність має наступні ознаки:

всі рішення, що приймаються державним органом, відповідають чинному законодавству;

рішення, що приймаються державним органом, не виходять за межі повноважень цього органу, тобто приймаються тільки з питань, що віднесені до його компетенції;

усі рішення державних органів приймаються у такому порядку і таких формах, які відповідають нормативним приписам;

взаємовідносини з державним органом і недержавними структурами, громадянами та їх об’єднаннями, а також іншими громадськими формуваннями здійснюються у межах взаємних прав і обов’язків, які визначені на законних підставах.

Отже, забезпечення та зміцнення законності і правопорядку в державному управлінні може бути досягнуте лише в процесі повсякденної діяльності державних органів і знаходить своє зовнішнє відображення в припиненні порушень законів; здійсненні заходів щодо ліквідації причин і умов, які їх породжують; відновленні порушених прав і законних інтересів громадян, громадських організацій; притягненні до відповідальності і покарання осіб, винних у порушенні законності і правопорядку; створені атмосфери невідворотності покарання за порушення вимог законності і правопорядку; вихованні посадових осіб в дусі суворого додержання існуючих правил. Цим забезпечується додержання законності кожною ланкою державного управління, кожним службовцем з метою організації їх чіткої роботи, підтримання державної дисципліни, а також охорони і захисту прав і свобод громадян, інтересів юридичних осіб у повсякденній діяльності апарату управління.

Як ми вже мали змогу побачити, підходи до визначення сутності законності характеризуються певною складністю та багатоманітністю. Така ситуація привели до того, що за радянських часів існувала дискусія щодо можливості порушення режиму законності лише посадовими особами, що ж до інших громадян, то вони можуть порушити лише закон, а не законність.

Якщо проаналізувати це положення, то можна дійти до наступного висновку. Якщо, наприклад, законність звести до процесу законотворчості або результату законодавчої діяльності, до якості нормотворчої роботи або методу державного керівництва суспільством, методу діяльності державних органів, то в таких випадках, законність дійсно може порушити тільки відповідна посадова особа або орган, який перевищив свої повноваження або не виконав покладених на нього обов’язків. Але, як ми вже з’ясували, режим законності визначаться, забезпечується не тільки державними органами, але й окремими громадянами, які можуть здійснювати вплив на те, щоб закони не порушувались.

Окремо слід зазначити про наявність в науковій юридичній літературі питання співвідношення понять „споживача” законності та її „творця”. Безперечно, що кожна особа в суспільстві є споживачем законності. Здійснюючі будь-яку діяльність, вступаючи у будь-які правовідносини ми „споживаємо„ законність (звичайно, окрім випадків, коли дії особи цілеспрямовано направлені на протизаконні дії). Все наше життя врегульовано відповідно до норм права. І діючи в його межах, ми діємо законно, тобто „споживаємо” законність. Що ж до питання „творця” законності, то на мою думку, їм виступає, знов же таки, кожна особа в суспільстві. Різниця може полягати тільки в „статусі творця”. Так, кожна людина, що діє відповідно до норм права одночасно забезпечує існування законності, отже є її „творцем”. Тобто, в цьому випадку поняття „споживач” та „творець” законності співпадають. Що ж стосується спеціальних суб’єктів – органів, що уповноважені державою „творити” законність (в компетенцію яких входить це питання), то в цьому випадку зазначені категорії не співпадають. Вони споживають законність на рівні з усіма іншими особами, та „творять” її маючи на те спеціальні повноваження. В такому випадку результати їх діяльності мають більшу силу, вони є визначальними.

Одним з найважливіших чинників, що впливає на ступень законності в суспільстві є дотримання закону. Якщо б ми говорили про законність у її вузькому розумінні, то дотримання законів сприймали б не як чинник, що впливає а рівень законності в суспільстві, не як складову частину законності, а як законність взагалі, в її єдиному значенні.

Реалізація та дотримання норм права суб’єктами права є умовою існування законності в суспільстві. Але, далеко не завжди норми права можуть бути реалізовані суб’єктами права самостійно та добровільно. Через це, не рідко виникає потреба в залученні компетентних органів. Ще К. Маркс писав: „Если бы законы применялись сами собой, тогда суды были бы излишни». Тобто, ми знов звертаємось до сфери управлінської діяльності держави, що ще раз підтверджує її велику роль в процесі забезпечення законності.

Держава в особі уповноважених органів забезпечує виконання законів. Це здійснюється за наявністю двох умов: нагляд за виконанням законів та покарання за невиконання законів.

3.4. Окремо слід говорити про протилежний бік розглядуваного питання, яким є – порушення законності – це не тільки невиконання норм права, але й результат послаблення діяльності щодо забезпечення та зміцнення законності.

Порушенням законності є також видання державним органом влади нормативного акта, що не відповідає законові, як і видання нормативного акту з перевищенням своєї компетенції.

В рамках висвітлення рис, що негативно впливають на законність, треба сказати й про перепони в розвитку законності. Основною й доволі розповсюдженою перепоною є широке розповсюдження адміністративно-владних методів управління суспільством, оскільки, як ми знаємо, вони не рідко пов’язані