Реферат з правознавства
Соціальні проблеми реформування аграрного сектора національної економіки – законодавча база.
Проголошення реформування земельних відносин в Україні, як пра-вило, пов'язують зі здобуттям незалежності у серпні 1991 року, хоча ще у грудні 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила низку постанов: "Про земельну реформу", "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР" та ін.
Пропоновані перетворення не мали радикального характеру, головним їх завданням був перерозподіл земель різного призначення, адже до цього часу земля належала виключно державі. Результатом прийняття названих нормативних актів стало надання землі у довічне спадкоємне володіння громадянам, у постійне володіння колгоспам, радгоспам, іншим підпри-ємствам, установам та організаціям, а також у користування (постійне чи тимчасове) певним суб'єктам ринкових відносин з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання. Монополію дер-жави на земельну власність було збережено. Право продажу землі не було надано нікому, в тому числі й самій державі. Разом із тим держава та землекористувачі набули права надання землі в оренду.
Другим кроком в напрямі реформування земельних відносин стало прийняття уже Верховною Радою незалежної України взимку 1991-1992 років низки законів, що вможливлювали певні зміни в земельних відно-синах. Це такі закони України, як "Про форми власності на землю", "Про селянське (фермерське) господарство", "Про колективне сільськогос-подарське підприємство" та "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі", а також нова редакція Земельного Кодексу Украї-ни та Декрет Кабінету Міністрів України "Про приватизацію земельних ділянок".
У результаті ухвалення цих законів виникла принципово нова ситуація стосовно власності на землю:
на рівні закону було проголошено запровадження, поряд з державною, колективної та приватної форми власності на землю;
власність на землю перестала бути монополією держави — земля
надавалася на безоплатних засадах громадянам для ведення селян-ського (фермерського) господарства, присадибної ділянки, ділянки
під будівництво, а також колективним сільськогосподарським під-приємствам для ведення товарного виробництва;
у державній власності залишилися всі землі України, за винятком
переданих у колективну та приватну власність; держава могла пере-
давати землі у приватну та колективну власність і надавати їх в
тимчасове та постійне користування, в тому числі в оренду.
Після 1992 року Верховна Рада практично не приймала законодавчих актів, котрі мали б на меті реформування сільськогосподарського вироб-ництва (аж до жовтня 2001 року, коли було ухвалено новий Земельний Кодекс України). Дальший розвиток подій був пов'язаний з указами Пре-зидента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10 листопада 1994 року та "Про порядок паювання земель, переданих у колективну влас-ність сільськогосподарським підприємствам та організаціям" від 8 серпня 1995 року. Згідно з цими документами:
паюванню підлягають угіддя, передані у колективну власність;
право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільсько-господарського підприємства, в тому числі пенсіонери;
у разі виходу власника земельної частки з колективного сільсько-господарського підприємства за його заявою здійснюється відведен-ня земельної ділянки на місцевості;
власники земельних ділянок можуть добровільно: створювати на базі
належних їм земельних ділянок спільні сільськогосподарські під-приємства, асоціації, спілки, інші підприємства та організації. Зе-мельні ділянки можуть бути передані у спадок, подаровані, обміняні,
здані під заставу, надані в оренду або продані громадянам України без
зміни їх цільового призначення.
Прийняття названих вище законодавчих актів дало змогу розпочати процес реформування аграрного сектора національної економіки.
2. Соціальні проблеми сільських населених пунктів та жителів села.
Через звужений спектр можливостей працевлаштування та незадовільну якість середовища життєдіяльності відбувається інтенсивна міграція освіченої й конкурен-тоспроможної частини селян, погіршується забезпеченість працівниками агропромис-лових та інших підприємств і закладів, розташованих у сільській місцевості. Поси-люється небажання молоді постійно проживати на селі, про що свідчить, зокрема, падіння інтересу до сільськогосподарської освіти: з 1990 р. кількість поданих заяв на 100 зарахованих абітурієнтів на відповідні спеціальності до вузів усіх рівнів акреди-тації скоротилася на 29,6%.
Стрімке обмеження доступності й низька якість послуг соціальної сфери, винят-кова важливість подолання цих проблем для реформування АПК та економіки вза-галі, для поліпшення демографічної і суспільно-політичної ситуації, з одного боку, а також зміни вікової структури - з іншого, вимагають переглянути підходи до благо-устрою систем розселення, вдосконалити організаційно-економічні засади задово-лення матеріально-побутових і соціально-культурних потреб сільського населення. Коригуючи стратегію соціальної політики відповідно до розуміння села як важливої територіальної підсистеми суспільства, пріоритет слід віддати всебічному зміцненню добробуту його жителів. Підприємства аграрного сектора, розташовані в поселен-нях, краще забезпечених об'єктами соціального призначення, мають вищий рівень рентабельності. Водночас їх тісна співпраця з місцевою владою є запорукою успішного розвитку соціальної інфраструктури. Незважаючи на нагальність створення надійного ресурсного підґрунтя функціонування сільської соціальної сфери, життє-здатні механізми досі запровадити не вдалося. Іде пошук шляхів акумуляції призна-чених для неї коштів в обласних і районних бюджетах та позабюджетних регіональ-них фондах; цільових податків, які залишаться на місцевому рівні; ефективних орга-нізаційних форм надання послуг та експлуатації підприємств і закладів. Розпочато реалізацію Державної програми розвитку соціальної сфери села на період до 2005 р., в межах якої Кабміном визначено регіональні орієнтири будівництва, реконструкції та відновлення цих об'єктів. Уряд готовий спрямувати на розвиток соціальної інфра-структури села ресурси від перевиконання доходної частини місцевих бюджетів; з 2004 р. відповідні заходи фінансуватимуться державою, обласними бюджетами і гос-подарствами (кожен суб'єкт відшкодовуватиме третину витрат).
Разом з тим нинішнє ресурсне забезпечення унеможливлює оздоровлення сіль-ської соціальної сфери, призводить до руйнування, тимчасового закриття або ліквідації інфраструктури, збільшує кількість об'єктів з недоукомплектованими штатами. Част-ка клубів, дитячих дошкільних закладів, загальноосвітніх шкіл, бібліотек, фельдшер-сько-акушерських
