підставах отримав від інвестора майно, майнові права та інші цінності для подальшого інвестування, яку здійснюються на професійних засідках).
3. Вплив держави на інвестиційний процес
Залежно від функцій, які виконує суб'єкт господарювання в інвестиційному процесі, він може бути івестором, учасником або тим і іншим одночасно.
Суб'єктами інвестиційної діяльності є держава через свої інституції; господарчі товариства (компанії) і корпорації; фінансово-кредитні установи; інші функціональні учасники.
Держава бере участь в інвестиційному процесі як прямо через державний сектор економіки, так і побічно, через свої інституції: органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, Національний банк, Фонд держмайна, Державний антимонопольний комітет.
Держава здійснює інвестування тих галузей і виробництв, продукція яких має загальнонаціональний характер і які найближчим часом не підлягають приватизації, таких, як оборонна галузь, окремі об'єкти загальнодержавної інфраструктури: магістралі, термінали тощо.
В перехідний період функції інвестора в соціальній сфері також повинні залиши тися за державою. Деякі виробництва сільського господарства (особливо збиткові) також повинні інвестуватися з держбюджету.
При активізації інвестиційної діяльності держава може інвестувати кошти в розвиток виробнитв, доцільність яких обгрунтовується необхідністю прискореного розвитку економіки. Таке інвествання може здійснюватись державою і на паритетних засадах з іншими інвесторами, включаючи іноземні. Організаційні форми такої діяльності можуть бути різноманітними: консорціуми, холдинги, корпоративні підприємства та акціонерні товариства тощо.
До форм побічного впливу держави на інвестиційну діяльність можна віднести наступні: державне кредитування, державні позики, роздержавлення і приватизацію, податкове регулювання, амортизаційну політику, державний лізинг, ліцензування та квотування, антимонопольні заходи, стандартизацію та ін. засоби прямого впливу держава реалізує через свої інституції як учасник інвестиційного процесу.
Кредитно-інвестиційна політика здійснюється державою через Національний банк шляхом регулювання попиту і пропозиції на залучені ресурси. Національний банк залежно від стану економіки здійснює кредитну експансію чи кредитну рестрикцію.
Держава через Національний банк проводить операції на фондовому ринку, тобто здійснює емісію, продаж і купівлю державних цінних паперів. В 1995 році НБУ вперше здійснив випуск державних облігацій строком на 1 рік і номінальною вартістю 100 млн крб. під 10% річних. На першому аукціоні комерційними банками було куплено таких облігацій на суму 1,133 трл крб.
Центральні банки справляють істотний вплив на інвестиційний процес через регулювання норми обов'язкових або мінімальних резервів.
Великий вплив на розширення інвестиційної діяльності, особливо в перехідної період покликаний забезпечити Фонд державного майна України, на який покладені задачі:
захист майнових прав України на її території і за кордоном
здійснення прав розпорядження майном державних підприємств у процесі їхньої приватизації, створення спільних підприємств
здійснення повноважень по проведенню приватизації майна підприємств загальнодержавної власності й ін.
Фонд є власником тієї частини акціонерних товариств, що не була реалізована в процесі приватизації. Фонд розробляє нормативні акти з питань керування державним майном, проводить його інвентаризацію, здійснює аудиторські перевірки ефективності його використання, складає кошторис витрат засобів позабюджетного фонду приватизації і контролює використання цих засобів.
Держава також впливає на інвестиційний процес через деякі свої інституції: Державний інноваційний фонд, Фонд сприяння зайнятості, Пенсійний фонд, Фонд Чорнобиля та ін.
Дійовим суб'єктом інвестиційного процесу в державі з ринковою економікою є її фінансово-кредитна система. До її складу входять такі елементи:
Центральний банк і комерційні банки, в тому числі спеціалізовані (інвестиційні, інноваційні, біржові, іпотечні, позичкові, ощадні);
Небанківська (парабанківська) система,до якої входять інвестиційні фонди і компанії, довірчі товариства, кредитні спілки, страхові компанії, пенсійні фонди, лізингові фірми тощо.
За ринкових умов банківська діяльність часто поєднується з діяльністю страхових компаній. Банки можуть надавати послуги своїм клієнтам щодо страхування і перестрахування інвестицій.
В Україні поступово формується система небанківських фінансово-кредитних установ. Починаючи з 1994 р. діє Положення про інвестиційні фонди і інвестиційні компанії, затверджене Президентом. Відповідно до цього Положенняінвестиційні інституції, що створюються в Україні, мають забезпечити функціонування фондового ринку.
4. Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії
Інвестиційний фонд - це юридична особа, затверджена в формі акціонерного товариства, виключною діяльністю якого є спільне інвестування. Інвестиційний фонд здійснює випуск акцій і вкладає мобілізовані таким чином кошти дрібних інвесторів в інші цінні папери, що приносять доход у вигялді процентів і підвищення їх курсової вартості.
Інвестиційна компанія - це торговець цінними паперами, який, крім інших видів діяльності, може залучати кошти для здійснення спільного інвестування шляхом емісії цінних паперів і їх розміщення.
Таким чином, в діяльності інвестиційних фондів і компаній багато спільного. Їх основна мета - залучення ресурсів за рахунок випуску цінних паперів і розміщення цих ресурсів в цінні папери інших емітентів, тобто ці інституції діяють шляхом створення і використання пайових фондів.
Інвестиційні фонди класифікуються залежно від форми їх організації. В світовій практиці розрізняють дві форми організації інвестиційних фондів: корпорація і довірче товариство (траст). Корпоративне підприємство створюють юридичні і фізичні особи, які поєднують свої кошти в статутному (пайовому) фонді і створюють аппарат управління. Згодом крпоративний інвестфонд через засоби масової інформації залучає кошти інших інвесторів (акціонерів). На чолі такого фонду стоїть Рада директорів чи Рада акціонерів, а також інвестиційний управляючий. Інвестиційний фонд може бути організований з зовнішнім апаратом управління, який працює за наймом. Тоді фонд приймає форму класичного довірчого товариства (трасту). В цьому випадку засновники фонду залучають на контрактних засадах ще одного або декількох учасників фонду, які збирають кошти і створюють довірче товариство. При інвестиційному фонді може бути створено кілька довірчих товариств, які можуть залишати фонд, сплативши невеликий штраф.
На відміну від інвестиційного фонду і трасту. Компанія як посередник в первинному розміщенні цінних паперів між емітентами і інвесторами може працювати також інвестиційним консультантом або брокером на фондовій
