Згідно з ч. 2 ст. 49 КК перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила злочин, ухиляється від слідства чи суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється від дня з'явлення особи із зізнанням або від дня її затримання.

Під ухиленням від слідства чи суду слід розуміти будь-які умисні дії, вчинені особою, щоб уникнути кримінальної відповідальності за скоєний злочин, який змушує правоохоронні органи вживати заходів, спрямованих на розшук і затримання правопорушника (нез'явлення без поважних причин за викликом до правоохоронних органів, недо-тримання умов запобіжного заходу, зміна місця проживання, зміна документів, які посвідчують особу, втеча з-під варти, перехід на неле-гальне становище тощо).

Не визнається такою, що ухиляється від слідства чи суду, невідома правоохоронним органам особа, котра вчинила злочин і переховуєть-ся після цього, а також особа, хоч і відома компетентним органам, але причетність якої до вчинення злочину на момент її зникнення ще не було встановлено.

Оскільки в ч. 2 ст. 49 КК йдеться не про переривання, а про зупинення строку давності від дня з'явлення особи, що ухилялася від слідства чи суду, із зізнанням, або затриманням, перебіг строків давності не відновлюється спочатку, а продовжує тривати. У такому разі час, який минув від моменту вчинення злочину до моменту, коли особа поча-ла ухилятися від правоохоронних органів, не анулюється, а підлягає зарахуванню в строк давності, зазначений у законі.

Новий КК залишив незмінним 15-річний спеціальний недиференційо-ваний строк давності, після закінчення якого особа, що вчинила зло-чин будь-якої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності навіть у тому разі, якщо вона протягом цього терміну, ухилялася від слідства чи суду.

Давність не може розглядатись як вибачення злочинця за скоєне незалежно від його подальшої поведінки. Скоєння нового злочину про-тягом строку давності свідчить про збереження суспільної небезпеч-ності особи. Тож новий КК не відмовився від положення про пере-ривання перебігу строку давності.

Згідно з ч. З ст. 49 КК, таке переривання відбувається тоді, коли до закінчення вказаних у законі строків давності особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. У такому разі частина строку давності, що спливла до вчинення нового злочину, втрачає своє значення, й обчислення строку давності за перший злочин починається від дня вчинення нового злочину. При цьому строки давно-сті обчислюються окремо за кожний злочин і поглинанню та складан-ню не підлягають.

Якщо до закінчення строку давності особа вчинила новий злочин невеликої тяжкості, перебіг строку давності за попередній злочин про-довжується, а строк давності притягнення до кримінальної відповідаль-ності за новий злочин спливає на загальних підставах.

Перебіг зазначених у законі строків давності, зазвичай, є підставою обов'язкового звільнення від кримінальної відповідальності, що має здійснюватися незалежно від розсуду суду. Частина 4 ст 49 КК встанов-лює особливий порядок звільнення від кримінальної відповідальності для осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини, що за них згідно із за-коном може бути призначено довічне позбавлення волі. У таких ви-падках питання про застосування інституту давності вирішується судом у кожному конкретному випадку зважаючи на характер і ступінь суспіль-ної небезпечності вчиненого злочину, особи винного, інших обставин. Тобто закінчення 15-річного строку давності, передбаченого для особ-ливо тяжких злочинів, є підставою не обов'язкового, а факультативно-го звільнення від кримінальної відповідальності. Якщо ж суд дійде ви-сновку про доцільність застосування давності, він звільняє особу від кримінальної відповідальності.

Якщо судом не визнано за можливе застосувати давність, по-становляється обвинувальний вирок і винній особі призначається покарання. При цьому довічне позбавлення волі в обов'язковому порядку замінюється позбавленням волі на певний строк, який ви-значається судом у межах тієї норми, за якою кваліфіковано діян-ня винного.

Положення ч. 5 ст. 49 КК про незастосування строків давності до певних злочинів як виняток цього інституту не є новим для вітчиз-няного кримінального права. 4 березня 1965 р. було прийнято Указ Президії ВР СРСР "Про покарання осіб, винних у злочинах проти миру і людяності та воєнних злочинах, незалежно від часу вчинення злочинів", яким передбачалося, що нацистські злочинці, винні в таких злочинах, підлягають покаранню незалежно від того, який строк минув після вчинення злочинів. Президією ВР УРСР було ратифіковано Конвенцію ООН 1968 р. про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинців проти людства.

Відповідно до норм міжнародного права, ч. 5 ст. 49 КК передбачає, що особи, які вчинили планування, підготовку, розв'язування та ведення агресивної війни ст. 437 ККУ , порушення законів та звичаїв війни ст. 438 ККУ , застосування зброї масового знищення ст. 439 ККУ , геноцид ч. 1 ст. 442 ККУ , повинні бути притягнені до кримінальної відповідальності та засуджені, зокрема й до довічного позбавлення волі, незалежно від того, скільки часу минуло від моменту вчинення ними цих особливо небезпечних злочинів міжнародного характеру.

Висновок

З моменту звільнення особи від кримінальної відповідальності припиняється дія кримінально-правових відносин між державою і людиною, яка вчинила злочин. Закон не містить підстав відновлення припинених внаслідок звільнення від кримінальної відповідальності кримінально-правових відно-син. То-му вчинення особою злочину після звільнення її від кримінальної відповідальності не створює юридичної повторності злочину.

У всіх випадках звільнення від кримінальної відповідаль-ості може застосовуватися лише стосовно людини, винної у вчиненні злочину, склад якого передбачено у відповідній статті кримінального закону. За цим положенням закон про звільнення від кримінальної відповідальності відрізняеться від закону