Сподіватимемося, з остаточного варіанта Положення про президентський секретаріат уповноважений контролер СБУ зникне. Проте в чорновому варіанті цей громадянин (повноваження якого, до речі, не виписані) присутній. Що наводить на думку: секретаріат — аж ніяк не обіцяна Президентом канцелярія.

Це випливає, зокрема, із двозначних формулювань обговорюваного пресою положення про секретаріат. Передбачається, зокрема, що структура, підпорядкована Зінченку, «має право представляти та відстоювати інтереси Президента України в органах і установах України та за її межами...» Це, вибачте, як? Що значить «відстоювати інтереси Президента» з юридичного погляду? І яким чином допоміжна служба глави держави правомочна «відстоювати інтереси», наприклад, у Кабінеті міністрів? А як же обіцянка не створювати новий «перший уряд України»?

І вже зовсім незрозуміло, що означає словосполучення «відстоювати інтереси Президента України за її межами». За межами України можна відстоювати лише інтереси держави. І такими повноваженнями наділені сам Президент і Міністерство закордонних справ. Хіба їхніх зусиль не досить?

Усім відомо, що тривалий час вітчизняне МЗС, власне, було не більш як виконавцем волі Головного управління з питань зовнішньої політики АП. Однак нині нам начебто обіцяли чітке дотримання Конституції і законів. Усіх запевнили, що кожен займатиметься своєю справою. Зовнішньополітичне відомство наділене повноваженнями й довірою. Запроваджено посаду віце-прем’єра з питань європейської інтеграції. Чому ж тоді запланована чисельність нової Головної служби зовнішньої політики перевершує чисельність старого одіозного Головного управління з питань зовнішньої політики?

Секретаріату делегується право «запитувати й одержувати інформацію, документи та матеріали від державних органів і органів місцевого самоврядування, державних підприємств, організацій і посадових осіб». Узагалі-то правом на одержання такої інформації володіє не секретаріат, а Президент. Його допоміжні органи можуть це робити лише з доручення глави держави. А в положенні має бути записано, що здійснювати ці функції секретаріат може в межах статті 106 Конституції, де перелічено права та повноваження Президента.

Дивує делеговане секретаріату право «порушувати... перед керівниками органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій питання про усунення виявлених у їхній діяльності недоліків і упущень, а про факти порушення Конституції і законів України, указів і розпоряджень Президента України інформувати правоохоронні органи».

Здається, розробники забули, що секретаріат не є гілкою влади. Структура, покликана всього лишень «забезпечувати умови життєдіяльності Президента», не може (навіть за дорученням глави держави) перебирати на себе функції гаранта Конституції, Кабінету міністрів або парламенту.

У чорновому варіанті положення (до якого, сподіваємося, все-таки внесли необхідні смислові правки) деякі юристи побачили спробу секретаріату привласнити й законодавчі функції. Передбачається, що секретаріат «формулюватиме і вноситиме проекти рішень та актів Президента України, забезпечуватиме і контролюватиме їх виконання». Некоректність формулювання видно неозброєним оком. Апарат може, на доручення глави держави, розробляти й готувати проекти. А право «формулювати і вносити», з погляду законотворчості, належить Президентові. Що ж до ефективного контролю за дотриманням указів, то це питання, на превеликий жаль, належним чином не відрегульоване. Великою мірою тому, що закон про Президента в нас досі не ухвалено. Є лише дуже застарілий закон «Про Президента УРСР».

Описуване ж нами положення про секретаріат — лише додаток до президентського указу. Те, що профільний закон просто необхідний і що повноваження апарату мають бути в ньому докладно виписані, більш ніж очевидно.

Однак повернімося до штатного розпису. Його вивчення навело на думку, що чисельність президентського апарату не зменшиться, а радше, навпаки, збільшиться. Нагадаємо, що схема побудови нового органу майже повністю дублює схему АП. Та ж вертикаль. Ті ж перші заступники. Ті ж численні головні управління (які тепер, щоправда, перейменовано у служби). Те ж горезвісне право «участі в розробці проектів указів Президента на всіх етапах у Кабінеті міністрів, Раді національної безпеки та інших органах державної влади». Однак є й смішне нововведення. Перший помічник тепер є ще й «керівником кабінету Президента України». Кабінет Президента вписаний у структуру секретаріату. Притому що нікому не відомо, про що конкретно йдеться, оскільки застережено: «функції і склад Кабінету якого визначаються окремим положенням» [18, с.105].

Якщо є потреба у створенні якогось кабінету, то, слід гадати, секретаріат не в змозі повністю задовольнити потреби Президента. А якщо він не в змозі цього зробити, навіщо він тоді потрібен? Цілком можливо, що перший помічник Ющенка Олександр Третяков врахував сумний досвід попередника. А тому вирішив обзавестися власною структурою, щоб мати додаткові важелі в боротьбі за вплив на патрона. Інших логічних пояснень появи таємничого кабінету ми знайти не можемо. Зате можемо поставити цілком логічне запитання: як можна було планувати роботу секретаріату, якщо всередині його існує ще один квазіорган, повноваження якого досі не визначено? Можливо, був сенс почекати, доки положення про кабінет Президента буде готове, щоб уникнути ризику створення двох адміністрацій під одним дахом? І легалізувати обидві структури (якщо вже в них є потреба) одним президентським указом.

Двозначність формулювань положення, масштаби структури й амбіційність політиків, котрі приходять у новий орган (який поки що дуже скидається на старий), не може не тривожити. Формальний ризик втручання президентської канцелярії в діяльність конституційних органів, як і раніше, високий.

Можливо, поки що не варто давати категоричних оцінок. Але один висновок, на жаль, напрошується сам собою: всупереч сподіванням, влада не стає менш громіздкою.