Потребує свого вирішення проблема оновлення інституту права повного господарського відання та оперативного управління.
Останнім часом в юридичній літературі все активніше заперечується необхідність збереження права повного господарського відання як правового атрибуту соціалістичної системи права. На думку Я.М. Шевченко, оскільки з розвитком права власності як приватного права держава також буде виступати як приватна особа, то зайвою стане сама організаційно-правова форма підприємства, яке має перетворитися в акціонерне чи інше господарське товариство.
Пропонується також законодавче закріпити дві організаційно-правові форми для підприємств публічної державної і комунальної власності: а) казенні підприємства в збитковій сфері діяльності, які дотуються за рахунок державного чи місцевого бюджету, володіють майном на праві оперативного управління, але не є самостійними суб’єктами підприємництва; б) публічні (державні чи комунальні) акціонерні товариства, в яких державі чи адміністративно-територіальній одиниці повинен належати весь або контрольний пакет акцій.
Однак в обох випадках не дається відповідь щодо того, на якому ж праві мають володіти майном міністерства, відомства, інші органи виконавчої влади, різні лікувальні, навчальні та інші установи, що перебувають на державному чи місцевому бюджеті та мають статус юридичної особи. Таким юридичним особам також необхідно вступати в різноманітні правовідносини, укладати угоди тощо. На наш погляд, за такими державними установами майно має закріплюватися на праві оперативного управління, яке підтверджує їх достатню майнову самостійність і забезпечує їх статус суб’єкта права.
Безперечно, юридична наука повинна вести науковий пошук нових правових форм закріплення майна за державними підприємствами і установами. Не може тут бути застосований досвід англосаксонського права, в якому домінуючим речовим інститутом є інститут довірчої власності. Але, як вже зазначалося в літературі, спроби юристів впровадити інститут права довірчої власності в країнах з континентальною системою права, не знайшли широкої підтримки. Водночас останнім часом в багатьох країнах досить активно став формуватися інститут довірчого управління, який набув широкого розповсюдження в сфері посередницької діяльності з фінансами. В Україні інститут довірчого управління вперше був закріплений в Декреті Кабінету Міністрів України «Про довірчі товариства». Однак численні зловживання, допущені довірчими товариствами з фінансами вкладників, дещо загальмували становлення інституту довірчого управління. Це стало однією з причин гальмування роботи по розробці спеціального закону про довірче управління майном. Незважаючи на це, в проекті нового ЦК довірчому управлінню присвячена самостійна глава «Довірче управління майном». Аналіз її положень свідчить про те, що довірче управління майном базується на договорі, що укладається між довірителем (установником управління) і довірчим управителем. Тобто, довірче управління майном є інститутом зобов’язального права, що звичайно дещо обмежує майнову самостійність довірчого управління. Ця обставина відповідно звужує можливості його застосування у здійсненні права державної власності. І все-таки певна практика щодо довірчого управління державним майном вже існує. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1995 р. № 1056 затверджено Порядок управління акціями, паями, частками господарських товариств, які перебувають у загальнодержавній власності, а наказом Фонду державного майна України від 11 жовтня 1996 р. затверджене Положення про порядок призначення уповноваженої особи на здійснення функцій з управління акціями, паями, частками господарських товариств, які перебувають у загальнодержавній власності. Відповідно з уповноваженою особою (фізичною чи юридичною) укладається договір доручення на здійснення функцій з управління акціями, паями, частками господарських товариств, які перебувають у загальнодержавній власності. Таке управління державним майном може мати своє поширення у майбутньому.
Список використаної літератури: