кількість елдерменів – поважних громадян, що включаються до ради самою радою.
У 70ті-80ті роки XX століття центральні органи влади посилили контроль місцевих фінансів й запровадили ряд обмежень свободи дій на місцевому рівні, в основному через проблеми, що виникали з деякими політизованими владами..
Франція. За Людовіка XVI французькі територіальні громади вже не мали жодного з своїх давніх привілеїв (поліція, суд, військо) – запровадження королівських урядовців, що здійснювали всі владні повноваження на місцях перетворило їх на несамостійні державно-адміністративні округи. Тому вже у перший рік революції був прийнятий закон 14 грудня 1789 року Теоретичні основи самоврядування стор. 24-25, де влада місцевих громад визначалася як “четверта влада”(нарівні з законодавчою, виконавчою та судовою), що самостійно вирішувала власні справи (на основі свого природного права) та справи державної адміністрації (як державні територіальні округи), що були делеговані органам громад. У законі також зазначалося, що “великі комуни народу (держави – Т.Т.) зацікавлені в тому, щоб малі комуни, які творять їх складову частину, належно управлялись”. Зокрема, до безпосередньої компетенції громади відносились:
управління громадським майном і доходами;
встановлення та сплата локальних видатків, які мають бути покриті з громадського майна;
керівництво і виконання публічних робіт, які належать до обов’язків громади;
керівництво громадськими закладами, що утримуються коштом громади, а також тими, що спеціально призначені для використання громадою;
піклування про добру “поліцію” (чистоту, здоров’я, безпеку і спокій на вулицях, площах та в будинках);
до делегованих функцій відносились:
розподіл безпосередніх податків поміж громадян, стягнення цих податків;
внесення цих податків до окружних та департаментальних кас;
безпосереднє керівництво публічними роботами громадян;
безпосереднє управління публічними будинками, призначеними для загального вжитку;
виключний нагляд і діяльність для збереження публічного майна;
безпосередній нагляд за ремонтними і реконструкційними роботами щодо церков, парафіяльних та інших конфесійних будівель.
Ця діяльність була зазначена як така, що цікавить весь народ і уседержавну адміністрацію й тому в цих правах повністю підлягають державі.
У сфері формування органів самоврядування була встановлена виборність цих органів, розподіл на ухвалюючі (законодавчі) та виконавчі органи, на чолі громади стояв виборний мер – голова обох гілок влади, втім, разом з виконавчою підзвітний раді. Закон свідомо надав усім громадам – сільським і міським – однакової організації та однакового статусу з назвою “муніципалітет”.
Але швидко теорія місцевого самоврядування як природного права громади вступила у суперечність з положеннями Декларації прав людини і громадянина про суверенність народу і походження будь-якої влади як фізичних, так і юридичних осіб від цього суверенітету; тобто єдиним носієм влади є народ, а не окремі його частини. На підставі цього Наполеон законом від 17.02.1800 року провів реформу, відповідно до якої не проводилось розмежувань між власними і делегованими функціями місцевих органів влади, оскільки всі вони були делегованими, майно громади визнавалось частиною загальнонародного майна, органи громади перетворені на органи місцевого управління з призначенням на посади, рада збиралася лише протягом 14 днів на рік і була позбавлена реальної влади, всіма справами займався префект – голова створених Наполеоном префектур – найбільших адміністративних одиниць для полегшення управління країною. Таке становище залишалося незмінним до 1884 року, коли було введено обрання до рад, втім, майже без зміни обсягу їх повноважень, хоча вже у 30-ті роки XIX століття як реакція на наполеонівські реформи почала розвиватися теорія децентралізації державної влади через надання більшої свободи громадам.
Важливим явищем кінця XIX – першої половини XX століття стала депопуляція і занепад французької провінції, що, на думку більшості, було спричинено суцільною централізацією влади. У 1903 році була проведена дискусія “Республіка і децентралізація” за участі Клемансо, Поль-Бонкура, Моруа (Maurras). Підсумком була стаття Моруа “Республіка не може децентралізуватися”, в якій були зазначені основні тези на обгрунтування зазначеної думки: для найкращого представництва інтересів народу уряд бере на себе якнайбільше публічних функцій. Таким чином, кожне виборне правління є централістичне і доки Франція буде під демократичним республіканським правлінням, доти вона не буде спроможна звільнити свої провінції з обіймів централізації.
Лише на початку 80-х років XX століття Франція зробила великий крок до децентралізації. Громадам було надано більше прав і свобод, були створені нові регіональні місцеві ради, і всі рівні місцевого самоврядування дістали змогу приймати рішення без втручання держави. Служба префекта залишилася на рівні регіонів та департаментів, але тепер він лише наглядає за дотриманням інтересів держави і громадян і має право оскаржувати законність рішень місцевих органів в адміністративному суді.
Жодна територіальна громада не може здійснювати опіку над іншим, окрім суворо обмежених питань: регіон над департаментом і комуною – у сфері освіти та культури; департамент над комунами – в соціальних питаннях, охороні здоров’я, сільського транспорту та сільського забезпечення (оснащення).
Представники місцевих органів влади часто є депутатами чи сенаторами в парламенті. Це обумовлює сильний вплив держави на місцеве управління; існує постійний взаємозв’язок і взаємодія різних рівнів місцевого управління і центрального уряду. Місцеві органи влади також співробітничають з приватним сектором, оскільки громади та муніципалітети часто надають перевагу передачі прав на надання послуг комерційним організаціям.
Німеччина. Після 30-літньої війни у німецьких державах система станових міських корпорацій змінилася централізованою монократичною системою в особі князя, що мав необмежену владу “задля забезпечення загального добробуту”. Стосунки в державі відбувалися у системі держава – особа, без посередників. В цій країні процес встановлення сучасної моделі місцевого управління і самоврядування почався з виданням міської ординації 19.11.1808, що була підготована міністром Штайном. Він врахував наступні тогочасні впливи на