примусові заходи виховного характеру призначаються з урахуванням положень, викладених у ч. 2 ст. 105: а) можуть бути призначені виховні заходи, лише прямо вказані в цій статті КК (їх перелік вичерпний); б) тривалість виховного заходу, передбаченого п. 5 ч. 2 ст. 105, — направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи не може перевищувати встановленого КК терміну, тобто не більше трьох років; в) виховні заходи, передбачені п. п. 2 і 3 ч. 2 ст. 105, можуть призначатися на строк не більше ніж до досягнення повноліття.
8. До неповнолітнього може одночасно бути застосовано кілька виховних заходів примусового характеру, передбачених ч. 2 ст. 105, якщо застосування одного із них не виключає можливості застосування іншого. Наприклад, направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків робить непотрібним встановлення обмежень дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього або ж передачу неповнолітнього під нагляд батьків. І навпаки, ‘покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків може (і повинно) супроводжуватися застосуванням примусових заходів, пов’язаних із тривалим виховним впливом.
Видається, що неповнолітньому в усіх випадках має проголошуватися застереження, зокрема й тоді, коли суд визнає за необхідне застосувати також і більш суворі примусові заходи виховного характеру.
Можливість одночасного застосування кількох заходів випливає насамперед зі змісту ст. 97. В її назві і диспозиції йдеться про ці заходи у множині. Крім того, при призначенні таких самих заходів при звільненні від кримінального покарання відповідно до прямої вказівки закону (ч. З ст. 105) може бути застосовано кілька з них.
9. Відповідно до ч. 1 ст. 97 примусові заходи виховного характеру призначаються неповнолітнім, які досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, тобто 16-, а в деяких випадках — 14-річного віку.
Ці самі заходи, відповідно до ч. 2 ст. 97, можуть бути застосовані і щодо неповнолітнього, який не досяг віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Застосування примусових заходів виховного характеру до такої особи не пов’язане з її звільненням від кримінальної відповідальності, оскільки вона, не будучи суб’єктом злочину, не підлягає такій відповідальності.
10. Примусові заходи виховного характеру щодо особи, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, здійснюються з дотриманням таких умов: 1) неповнолітньому виповнилося 11 років; 2) ця особа вчинила діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК.
Закон не встановлює якихось додаткових вимог для призначення примусових заходів виховного характеру особам, які не досягай віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, зокрема тих, які стосуються тяжкості вчиненого посягання та його вчинення вперше. Однак потрібно встановити, що такий неповнолітній дійсно вчинив суспільне небезпечне діяння, що він за станом свого розумового розвитку здатний усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними. Якщо ж в силу відставання у розвитку неповнолітній не розуміє значення своїх дій, то йому не можуть бути призначені примусові заходи виховного характеру.
11. Застосування примусових заходів виховного характеру до неповнолітнього, який не досяг 16-, а в деяких випадках 14-річного віку, є єдиним і остаточним заходом. Незалежно від його поведінки в період виконання таких заходів вони не можуть бути скасовані і замінені на інші, більш суворі заходи впливу. Закон не передбачає також заміни одного примусового заходу виховного характеру на інший, більш суворий, у зв’язку з невиконанням покладених судом обмежень, вимог, обов’язків.
12. Звільнення неповнолітнього, що вчинив злочин, від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру не є остаточним. Можливі два наслідки застосування ст. 97 — позитивний і негативний.
Позитивний має місце тоді, коли неповнолітній сприймає застосовувані до нього виховні заходи, виконує покладені обмеження, вимоги, обов’язки. У такому випадку після реалізації виховного заходу разового характеру (проголошення застереження, відшкодування заподіяних майнових збитків) або ж спливу строку, на який були призначені триваючі виховні заходи (обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки, завершення перебування у спеціальній навчально-виховній установі), звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності є остаточним і безповоротним. Незалежно від його подальшої поведінки він не може бути підданий відповідальності за раніше вчинений злочин.
Негативний для неповнолітнього наслідок передбачений ч. З ст. 97 і полягає у скасуванні раніше призначених примусових заходів виховного характеру і притягненні його до кримінальної відповідальності.
13. Єдиною підставою для скасування примусових заходів ви—ховного характеру КК називає ухилення неповнолітнього від застосування до нього таких заходів. Певно, йдеться про ухилення від реалізації призначених судом заходів, яке може полягати у: втечі неповнолітнього з дому; .невиконанні вимог батьків, педагогічного або трудового колективу, окремих громадян, під нагляд яким переданий неповнолітній; невиконанні покладеного судом обов’язку відшкодувати заподіяні майнові збитки або ж інших обмежень чи особливих вимог до його поведінки; втечі зі спеціальної навчально-виховної установи чи порушенні правил поведінки в них тощо. Ухилення від виконання застереження може полягати у вчиненні неповнолітнім злочинів або інших правопорушень після його винесення.
14. Час, упродовж якого неповнолітній може бути притягнутий до кримінальної відповідальності в зв’язку з ухиленням від виконання примусових заходів виховного характеру, визначається з урахуванням інших статей КК та змісту призначених йому заходів. При цьому треба враховувати такі положення: а) ухилення від примусових заходів виховного характеру, які виконуються протягом певного часу, має враховуватися, якщо воно здійснюється протягом терміну, на який застосовано такий захід; б) невиконання певних дій має оцінюватися як ухилення, якщо сплив строк, визначений