Теорія доказів містить реально існуючий нормативний порядок доказування і його практичну реалізацію, не минаючи існуючих труднощів, протиріч, пробілів і тому подібних явищ в практиці.

Загальне поняття теорії доказів як частини науки кримінального процесу, яка визначає і пояснює доказування в кримінальному судочинстві, повинно бути далі відкрито і деталізовано за допомогою цілої низки характеристик, таких як предмет теорії, її цілі, зміст, система.

Під предметом теорії чи науки прийнято розуміти те, що вона вивчає, ту частину об’єктивної реальності, на яку спрямоване дослідження.

Відповідно предмет теорії доказів охоплює предмет науки кримінального процесу, яким є як кримінально – процесуальне право, так і регулююча кримінально – процесуальним правом діяльність по здійсненню судочинства, яка охоплює лише певну частину предмету науки кримінального процесу [4, с.87].

Предметом теорії доказів, тобто тим що вона вивчає є: а) правові норми, які встановлюють порядок збирання, дослідження і оцінки доказів по кримінальних справах; б) практична діяльність органів суду, слідства і дізнання в процесі доказування, а також діяльність осіб, залучених до участі у цьому процесі; в) закономірності, пов’язані з виникненням, зберіганням, передачею і переробкою доказової інформації.

Крім того, в предмет дослідження повинні бути включені історія розвитку доказового права, нормативний порядок доказування в інших країнах.

Цілі, завдання теорії доказів в кінцевому підсумку визначаються ціллю і завданням кримінального судочинства, сформульованими у ст.2 КПК України. Однак завдання науки чи теорії хоча і визначаються загальними цілями тієї галузі практики, котрим ця наука служить, мають власну специфіку.

Найближчою безпосередньою ціллю теорії доказів є отримання і поглиблення знань, які відносяться до її предмету, тобто до процесу доказування. Але це накопичення і поглиблення знань виправдане постільки, по скільки мають «вихід» в практику.

Змістом теорії доказів є перш за все впорядкування, цілісне, внутрішньо пов’язане відображення його предмету, тобто процесу доказування.

Система теорії доказів - це послідовність і взаємозв’язок в розташуванні елементів його змісту. Для теорії доказів як наукової дисципліни найбільш доцільною є схема побудови за єдиним принципом – від загального до часткового. У відповідності з цим відокремлені Загальна і Особлива частини теорії доказів, які відповідають в цілому Загальній і Особливій частинам доказового права [7, с.34].

В Загальній частині дається характеристика завдань, предмету, змісту і системи теорії доказів, її місце в системі наукового знання. Потім викладені методичні і правові основи теорії доказів у кримінальному процесі, система ключових понять. В особливій частині теорії розглядаються: окремі види доказів, окремі етапи доказування, слідчі і судові дії, доказування по окремих категоріях кримінальних справ.

Всю сукупність норм доказового права, які містяться в кримінально – процесуальному законодавстві (кодексі), можна умовно поділити на загальну і Особливу частину. До Загальної частини доказового права відносяться норми, які визначають поняття доказів і їх систему доказування і його елементи, стадії, етапи, цілі і предмет доказування, норми, що регламентують відносність, допустимість і достовірність доказів, вихідні положення оцінки доказів, коли прав і обов’язків суб’єктів доказування. Особлива частина доказового права визначає завдання, порядок, зміст слідчих і судових дій по додаванням її окремих сторін і етапів останнього (в тому числі по процесуальним стадіям); особливості збирання, перевірки, оцінки окремих видів доказів; вказані особливості у застосуванні до деяких категорій кримінальних справ.

Норми доказового права не можна розглядати як сукупність формальних заборон і дозволів. Завдання і сенс процесуальних правил доказування полягає у застосуванні загальної методології пізнання до однієї з конкретних областей останньої таким чином, щоб загальні вимоги діалектичного методу визначали підхід до досліджуваного матеріалу, щоб вони виявились в способах виконання слідчих дій, в завданнях і зміст стадій судочинства і т. д. Іншими словами, процесуальні норми, що регламентують доказування, ні в якому разі не є чимось зовнішнім, відокремленим по відношенню до самої діяльності по встановленню істини, певні довільно розроблені «обмежуючі правила». Ці норми визначають оптимальні умови для розкриття істини. Саме з цієї точки зору зрозумілий зміст ст.367 КПК про підстави скасування або зміни вироку суду по справі [2]. В числі цих підстав – однобічність чи неповнота дізнання, досудового слідства чи судового засідання або інші суттєві порушення кримінально – процесуального закону. Подібні обставини обумовлюють неможливість залишення в силі вироку тому, що порушені методологічні засади доказування, а це тягне сумнівів в досягненні істини по справі.

З врахуванням викладеного, занадто вузькими є визначення предмету регулювання доказового права і його завдань, які зводять цей предмет і завдання до встановлення зовнішньої процедури слідчих дій, правил «оформлення» доказів. Не можна погодитись із завданнями гносеологічного значення доказового права (як і кримінально – процесуального законодавства в цілому) до того, що воно є певним мірилом поведінки слідчого і засобом контролю за правильністю здійснення його діяльності.

В дійсності норми доказового слугують не стільки оформленню і контролю результатів пізнання в кримінальному судочинстві (хоча виходячи із сукупності завдань судочинства, гарантій і посвідчу вальні аспекти доказування мають досить вагоме значення), але перш за все спрямовують сам процес пізнання, виражаючи закономірності процесу пізнання, що стосується сфери кримінального судочинства, вони тому регламентують не тільки порядок, але і самий зміст процесу.

Отже, в цих нормах, наприклад, даються цілком визначені вказівки