Висновок експерта – це результат діяльності експерта з проведення експертизи, що являє собою складений у відповідності з вимогами закону документ, в якому викладаються фактичні дані, отримані в процесі дослідження, повідомляються наукові відомості з досліджуваних питань та формулюються висновки експерта.

У відповідності із законом висновок експерта являє собою самостійний вид доказів. Вказуючи на особливості висновку експерта як доказу в кримінальному процесі, багато авторів відмічають, що висновок експерта – це висновок експерта по тим питанням, які були перед ним поставленні.

Таким чином, доказове значення у висновку експерта можуть мати: а) відомості про конкретні факти; б) фактичні дані встановлені в ході експертного дослідження; в) висновок експерта зроблений на основі проведеного з використанням спеціальних знань аналізу і фактичних даних..

Речові докази та експертні дослідження є «найбільш перспективними при забезпеченні об’єктивності процесу доказування».

2.3. Речові докази

У відповідності із ст.78 КПК України речові докази – це предмети, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину, встановлення фактичних обставин справи і виявлення винних для спростування обвинувачення чи пом’якшення відповідальності.

Проте поняття «сліди злочину» та «речові докази» різняться як за своїм обсягом, так і за своїм змістом. Таким чином, сліди злочину є лише частиною об’єктів матеріального світу – потенційних речових доказів.

Питання про правові ознаки (процесуальні форми, процесуальний статус) речових доказів один з найбільш складних дискусійних в юридичній літературі

Кримінально – процесуальне доказування складається з 4 – ох елементів: предмет доказування, суб’єкти доказування, засіб доказування і регламентована законом діяльність по збиранню, дослідженню висновків по справі. Засобом доказування є докази. Щоб стати ними, будь – які сліди злочину (будь – які відомості) повинні відповідати певним вимогам [15, с.8].

По – перше, вони повинні мати відношення до предмета доказування. А саме бути в змозі знімати інформаційну невизначеність щодо фактів, які підлягають встановленню, тобто мати відносимість до справи.

По – друге, відносимі до справи сліди злочину набуватимуть значення речових доказів лише тоді, коли вони зібрані в передбаченому законом порядку, порядку, тобто за умови допустимості їх до справи.

По – третє, забороняючи використання в доказуванні інформації, джерело якої невідоме або сумнівне, а також встановлюючи строгий порядок одержання речових джерел інформації та фіксації обставин їх віднайдення, вилучення та дослідження, закон тим самим переслідує мету забезпечити використання у доказуванні не будь – яких, а лише достовірних відомостей – «фактичних даних». Логічно зробити висновок, що речові докази як такі мають відповідати вимозі достовірності. Тільки за цієї умови вони можуть бути покладені в основу тих або інших висновків у справі, використані як засоби доказування.

Отже, сліди злочину можуть мати значення речових доказів лише у разі відповідності їх вимогам відносимості та достовірності.

В кримінальному процесі не існує причин надавати речовим доказам більшу достовірність чи доказову силу, ніж іншим видам доказів. Їх значення для справи визначається виходячи зі всієї сукупності наявних доказів.

Значення речових доказів в кримінальному процесі визначається декількома факторами: пізнавальною цінністю; розповсюдженістю; стабільністю (збереженням їх доказових якостей протягом тривалого часу); доступністю (можливість швидкого отримання в будь – якій стадії процесу, особливо на початковому етапі розслідування, коли інших джерел інформацій недостатньо для розкриття злочину).

Речові докази, як правило, є непрямими доказами. Питання про те, що вони можуть мати значення прямих доказів, є дискусійним. Одні автори ведуть мову, що речові докази можуть бути тільки непрямими, інші – як прямими так і непрямими [10, с.33].

Ю.К.Орлов пропонує вважати прямими доказами тільки ті, що безпосередньо засвідчують факти скоєння певною мірою особою діяння, передбаченого кримінальним законом. Таке розуміння прямих доказів, спираючись на вище вказані положення, є правильним. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що речові докази, хоча рідко, але можуть мати значення прямих доказів. Прикладом може бути запис, здійснений злочинцем у своєму щоденнику, де він дав опис своєї участі у злочині, відправлення ним листа будь – якому аналогічному змісту і т. д.

Щодо зберігання та вирішення подальшої долі речових доказів слід додержуватись правил, узгоджених МВС, СБУ, прокуратурою та Верховним Судом України.

2.4. Інші види доказів

Кримінально – процесуальне законодавство України до доказів цілком виправдано відносить не всі процесуальні документи, а лише протоколи слідчих та судових дій. Тут слід зауважити. Що КПК України більш широко визначає коло документів, які можуть бути віднесені до даної групи доказів, ніж, скажімо, КПК Росії. Так, згідно із ст.87 КПК Росії. Доказами у кримінальній справі є протоколи, які засвідчують обставини та факти, встановлені під час огляду, виїмки, обшуку, затримання, пред’явлення для впізнання, а також під час провадження слідчого експерименту, складені в передбачені законом порядку. В даному переліку немає протоколів таких слідчих дій, як допит свідка, потерпілого, підозрюваного та обвинуваченого, очна ставка [17, с.23].

Очевидно, законодавець, виходячи з розуміння доказів як єдності фактичних даних та їх носіїв, відносить протоколи названих слідчих дій не до окремих видів доказів, а до процесуальної форми таких доказів, як показання свідка, потерпілого, обвинуваченого та підозрюваного.

Аналогічним чином під час огляду місця події фіксується як інформація, що надходить від матеріальної обстановки місця події (злочину) або окремих слідів злочину, так і інформація про порядок дослідження, фіксації та вилучення речових доказів,