Таким чином, до розгляданого нами виду доказів слід було б віднести поряд з протоколами слідчих дій і протоколи інших процесуальних дій, зокрема, протоколи отримання заяв про злочини, протоколи явки з повинною, протоколи отримання витребування матеріалів, протоколи отримання даних предметів та документів.

Фактично протоколи будь – яких слідчих дій (у тому числі протоколи допитів та очних ставок) містять ознаки як основного, так і допоміжного доказу. Тому до протоколів слідчих дій як доказів слід відносити протоколи всіх слідчих дій.

В силу ст.66 КПК України слідчий має право вимагати надання предметів та документів, які можуть встановити необхідні у справі фактичні дані.

Кримінально – процесуальний кодекс України затверджений законом Української РСР 28 грудня 1960 р. до 28 серпня 2001 р. не містив положень які б визначали процесуальне становище носіїв інформації, на яких за допомогою засобів технічних засобів зафіксовані процесуальні дії. Зокрема зміни були внесені до ст.82, що стало ще одним кроком по вдосконаленню чинного кримінального процесу.

Складання протоколу – основна форма закріплення на досудовому слідстві і суді.

Але зміст і форма протоколу мають ряд недоліків, слідчий описує в протоколі речі і дії частіше всього вибірковим методом, тобто детально фіксує ті вузли, котрі, на його думку можуть мати значення для справи.

Протоколи допиту даних осіб утворюють невід’ємну частину названих доказів.

Висока інформативність та важливе доказове значення протоколів слідчих та інших процесуальних дій зумовлюють необхідність скрупульозного ставлення до них, суворого додержання встановлених законом вимог під час їх складання, повного, всебічного та об’єктивного відображення в них усіх виявлених фактів та обставин. Порушення, допущені як під час провадження слідчої дії, так і при складанні протоколу, можуть привести до втрати суттєвих для справи доказів.

Проблема використання матеріалів оперативно – розшукової діяльності для отримання доказів у кримінальному процесі не нова. Упродовж багатьох десятиліть вона є предметом дискусії науковців і практиків – фахівців у галузі теорії оперативно – розшукової діяльності (далі - ОРД) та кримінального судочинства. Існувала ця проблема ще до прийняття Судових Статутів 1864 р., а також і після, за часів радянської доби, після прийняття Закону України від 18 лютого 1992 р. «Про оперативно – розшукову діяльність» (далі Закон про ОРД) [3, ст.78].

Фактичні дані, отримані за результатами оперативно – розшукової діяльності, можуть стати доказами лише за умов: 1)вони мають відповідно до ст.64 КПК перебувати у причинному зв’язку з предметом доказування, а саме: встановлювати наявність чи відсутність події злочину (час, місце, спосіб та інші обставини); винність обвинуваченого у вчиненні злочину; обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також інші обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують або обтяжують покарання;характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочину;

2) з метою забезпечення достовірності вони мають долучатися до кримінального процесу тільки в джерелах, зазначених в ч.2 ст. 65 КПК;

3) доручення до кримінального процесу фактичних даних, отриманих у результаті оперативно – розшукової діяльності, має провадитися відповідно до правового режиму, передбаченого для кожного виду доказів;

4) має бути забезпечена можливість перевірки їх формування в умовах кримінального судочинства.

Щодо протоколів оперативно – розшукових заходів, зазначених у ч.2 ст.8 закону України про ОРД, то як бачимо, створення відповідно правового режиму доручення їх до кримінального процесу є завданням не тільки складним, а й з огляду на сьогоднішній день стан наукової розробки теорії ОРД та доказового права нереальним [20, с.54].

У новому КПК щодо використання матеріалів ОРД для отримання доказів у кримінальному судочинстві доцільно закріпити положення такого змісту: «Докази можуть бути відомості про факти зібрані оперативно – розшуковими в результаті оперативно – розшукових заходів, якщо вони отримані із джерел, передбачених ч.2 ст.65 КПК і подані органу дізнання, слідчому та суду чи витребувані ними відповідно до ст.66 КПК України. Не можуть бути доказами відомості, джерело яких невідоме або його неможливо перевірити».

Отже, якщо матеріали ОРД не відповідають цим вимогам – вони можуть бути використані в кримінальному судочинстві лише в організаційно – тактичних цілях як орієнтуюча інформація.

Розділ 3.

Сучасні джерела доказової інформації

Відповідно джерело фактичних даних (доказової інформації) є джерела інформації, від яких може надходити (потенційні джерела) або надходить (реальні джерела) доказової інформації (фактичні дані).

Аналіз статті 65 КПК України, дає підстави стверджувати, що фактичні дані встановлюються, тобто джерелами доказової інформації є: показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно – розшукових заходів, та інші документи [22, с.45].

Умовно ці джерела доказів можна поділити на:

А) такі, що походять від матеріальних об’єктів;

Б) такі, що походять від осіб.

Такими що походять від матеріальних об’єктів: речові джерела інформації (залишені на місці злочину предмети, мікрооб’єкти, сліди пальців рук, волосся залишки речовин тощо.), які входять слідчих дій вилучаються в натурі і використовуються у доказування, а також об’єкти, які не можуть бути самі збережені та слугувати засобом збереження інформації про злочин, наприклад, речовини які швидко псуються, слід на тілі людини (рана), матеріальна обстановка місця події, сліди насильства на трупі, інформація, що від них надходить процесуально закріплюється шляхом перенесення на інші матеріальні носії (виготовлювані зліпки, фотознімки, складені схеми, протоколи). Протоколи слідчих і