цілому або його окремі положення (розділи, статті, частини статей тощо) можуть бути визнані неконституційними рішенням Конституційного Суду України і втрачають чинність з дня ухвалення такого рішення. При цьому закони чи їх окрвг мі положення визнаються неконституційними, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Визнання їх неконституційними є підставою для відшкодування державою у встановленому законом порядку матеріальної та моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам дією таких законів (їх окремих положень).
Злочинність і караність діяння визначаються нормами Загальної та Особливої частин КК. При цьому злочинність у цьому контексті означає офіційне визнання злочином певного діяння, а так само замаху чи готування до певного діяння, а караність — наявність визначених у законі кримінального покарання (його виду і розміру) або інших примусових заходів кримінально-правового характеру, які можуть поліпшити чи погіршити становище особи (примусові заходи медичного чи виховного характеру тощо).
З набранням чинності КК 2001 р. КК 1960 р. з усіма змінами і доповненнями до нього втратив чинність (за винятком Переліку майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком). Проте окремі його норми застосовуються, якщо вони передбачають більш м’яке покарання, ніж норми КК 2001 р. (ультраактивність старого закону).
4. За загальним правилом, часом вчинення закінченого злочину визнається час вчинення саме дії або бездіяльності, передбаченої законом про кримінальну відповідальність. Із ч. З ст. 4 випливає, що часом вчинення: а) одноактного злочину з формальним, у т. ч. усіченим складом, є день вчинення відповідної дії чи бездіяльності; б) злочину, який характеризується двома діями, — день вчинення останньої дії; в) продовжуваного злочину — день вчинення останнього із тотожних діянь, які, будучи об’єднані єдиним злочинним наміром, утворюють вказаний вид одиничного злочину; г) триваючого злочину, який полягає у тривалому порушенні особою покладених на неї законом обов’язків, — день їх припинення за волею або всупереч волі винного (затримання особи, явка з повинною, добровільне виконання обов’язку, покладеного на особу під загрозою кримінального переслідування), або з часу настання подій, які трансформують його поведінку у незлочинну (наприклад, викрадення у винного зброї, яка незаконно зберігалась, смерть дитини, від утримання якої у формі сплати аліментів ухилявся винний); д) незакінченого злочину (якщо злочин було перервано на стадії готування чи замаху) — день, коли він був припинений з причин, що не залежали від волі винного.
Часом вчинення закінченого злочину з матеріальним складом є час настання суспільне небезпечних наслідків. Такий висновок грунтується на тому, що: а) відповідно до ст. 2 підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК. Якщо ж наслідки є обов’язковою ознакою відповідного складу злочину, то їх відсутність виключає притягнення особи до кримінальної відповідальності і, відтак, не дає змогу визнати вчинену нею дію або бездіяльність злочином; б) готування до злочину і замах на злочин, які у контексті ч. З ст. 4 можуть визнаватися дією, час вчинення якої визначає час вчинення злочину, можливі тільки при умисному злочині; в) кримінально-процесуальне законодавство передбачає необхідність доведення всіх обставин вчинення злочину, а також характеру і розміру шкоди; вирок суду підлягає скасуванню у разі неправильного застосування кримінального закону, зокрема незастосування кримінального закону, який підлягає застосуванню, і застосування кримінального закону, який не підлягає застосуванню. Тобто, доведенню підлягають і наслідки злочину, а їх неврахування має оцінюватися як неправильне застосування кримінального закону. Наприклад, смерть потерпілого внаслідок його умисного отруєння може настати і через тривалий час після вчинення відповідної дії, а може не настати взагалі завдяки наданню медичної допомоги або з інших причин. Проте лише після того, як факт настання чи не настання відповідного наслідку буде доведено, у суду з’являються підстави для кваліфікації злочину як вбивства чи як замаху на вбивство. Неврахування ж наслідків виключає можливість притягнення винної особи до кримінальної відповідальності за фактично скоєне діяння; г) наслідки у злочинах з матеріальним складом є результатом діяння, і між наслідками і діянням існує проміжок часу. Тому якщо діяння було вчинено під час дії попереднього закону про кримінальну відповідальність, то до дня набрання чинності новим законом про кримінальну відповідальність особа може попередити настання наслідків вчиненого діяння. Позбавлення ж її такої можливості означатиме звуження існуючого права особи на її добровільну відмову від доведення злочину до кінця, що суперечитиме ч. З ст. 22 Конституції України.
Таким чином, дію або бездіяльність у контексті ч. З ст. 4 слід розуміти більш широко, ніж звичайно, тобто як такі, що в окремих випадках враховують наявність і наслідків, які знаходяться в безпосередньому причинному зв’язку з ними та настання яких передбачалось особою або повинно було і могло передбачатися нею.
Конституція України (ч. З ст. 22, ч. З ст. 57, ст. 58, ч. ч. 2 і 5 ст. 94, ст. 152). Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. (ст. 11). Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. Ратифікований Україною 19 жовтня 1973р. (ст. 15). КПК(ст.ст.64і371).
Закон України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 3липня 1991р. (ст.44).
Закон України „Лро інформацію від 2 жовтня 1992 р. (ст. 9).
Закон України “Про міжнародні договори України” від 22 грудня 1993р. (ст. 20).
Регламент Верховної Ради України від 27 липня 1994 р. (гл. 6.10).
Указ Президента