3) некорисливі посягання на власність, пов’язані з заподіянням майнової шкоди власникові іншим чином: знищення або пошкодження майна (ст, ст. 194, 196); погроза знищення майна (ст, 195), порушення обов’язків щодо охорони майна (ст. 197).

Злочини, які належать до першої групи, до набрання чинності КК 2001 р. в кримінальному праві іменувались розкраданням. Аналіз змісту кримінально-правових норм цього та інших розділів Особливої частини КК 2001 р. (зокрема, передбачених ст. ст.ст. ст. 234, 262, 297, 308, 312, 313, 357, 362, 410) не дає підстав для об’єднання цих діянь зазначеним поняттям, оскільки: а) у цьому КК воно не передбачено; б) вживаним у цьому КК терміном “викрадення” охоплюється лише вилучення чужого майна шляхом крадіжки (ст. 185), грабежу (ст. 186) та розбою (ст. 187)

Злочини першої групи є найбільш небезпечними посяганнями на власність, оскільки вони полягають у протиправному безоплатному вилученні чужого майна і оберненні його на користь винної особи або інших осіб, що завдає шкоди власникові чи іншому володільцю цього майна.

Протиправність діяння тут означає, що заволодіння чужим майном відбувається: 1) у спосіб, який заборонено законом; 2) особою, яка не має права на таке майно.

Під безоплатністю розуміється вилучення майна на користь винного або інших осіб без еквівалентної заміни, тобто без рівноцінного відшкодування вилучених матеріальних цінностей іншим майнем, грошовими коштами або людською працею. Часткове (нееквівалентне) відшкодування вартості вилученого майна не виключає наявності в діях винної особи складу зазначених злочинів.

Вилучення у вказаний вище спосіб майна призводить до заподіяння його власникові чи іншому володільцю реальної і прямої майнової шкоди. Заподіяння матеріальної шкоди у вигляді упущеної (втраченої) вигоди не може визнаватися ознакою цих злочинів, оскільки при цьому не відбувається вилучення майна із фондів його власника.

Зміст об’єктивної сторони кожного кримінальне караного посягання на власність буде розкрито у коментарі до відповідних статей цього розділу.

6, Суб’єктом злочинів, передбачених ст. ст. 185—187, 189, ч. 2 ст. 194, може бути осудна особа, яка досягла 14-річного віку, а злочинів, передбачених ст. ст. 188, 190, 192, 193, ч. 1 ст. 194, ст. ст. 195, 196, 198, — осудна особа, яка досягла 16-річного віку. Суб’єкт зло-

чинів, передбачених ст. ст, 191 і 197, — спеціальний. Ним може бути особа, котрій майно було ввірене чи перебувало в її віданні (ч. 1 ст. 191), службова особа (ч. 2 ст, 191), особа, котрій доручені зберігання чи охорона чужого майна (ст. 197).

7. Суб’єктивна сторона злочинів проти власності першої групи (викрадення, привласнення, розтрати, вимагання майна, заволодін-ня ним шляхом шахрайства або зловживання службової особи своїм службовим становищем) характеризується прямим умислом і корисливою метою. Суб’єкт злочину усвідомлює, що: а) майно, яким він протиправне заволодіває, є для нього на даний момент чужим і він не має на нього права; б) вилучення цього майна здійснюється всупереч волі його власника чи іншої особи, у володінні якої воно знаходиться, але, незважаючи на це, він бажає ним заволодіти або обернути на свою користь чи користь інших осіб. Особливістю суб’єктивної сторони шахрайства є те, що шахрай усвідомлює уявну добровільність потерпілого щодо передачі йому майна чи права на нього і бажає скористатися цим для одержання чужого майна чи права на нього. Помилка винного щодо належності майна тому чи іншому власникові (наприклад, винний вважає, що майно належить приватній особі, а насправді воно є власністю об’єднання громадян) для правової оцінки вчиненого значення не має.

Суб’єктивна сторона злочинів протії власності другої групи (заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося в неї, придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом) також характеризується прямим умислом і, як правило, корисливим мотивом.

Злочини проти власності, які становлять третю групу, з суб’єктивної сторони характеризуються умисною (умисне знищення або пошкодження майна, погроза знищення майна) або необережною (необережне знищення або пошкодження майна, порушення обов’язків щодо охорони майна) формою вини.

Корисливий мотив при вчиненні злочинів проти власності полягає в прагненні винного протиправне обернути чуже чи нічийне майно на свою чи іншої особи користь або отримати майнову вигоду без обернення чужого майна на свою користь. В результаті протиправного вилучення чи заволодіння чужим майном або обернення на свою користь нічийного майна винний або інші особи одержують фактичну можливість володіти, користуватися чи розпоряджатися таким майном як своїм власним, а власник цього майна такої можливості позбавляється. Протиправне вилучення чужого майна в рахунок повернення боргу не може визнаватися злочином проти власності, оскільки у таких випадках не заподіюєтьсх шкода об’єктові таких злочинів (праву власності). Не може розглядатися як злочин проти власності заволодіння майном, здійснене всупереч встановленого законом порядку, у випадку, коли винний вважав, що він має право на володіння, користування або розпорядження таким майном.

Відсутній злочин проти власності і у випадку, коли кошти, недостача яких встановлена, витрачались не на особисті потреби службової особи, яке їй було ввірене чи було у її віданні, чи на потреби інших осіб (родичів, близьких, керівництва), н на покриття виробничих витрат у широкому розумінні цього поняття. Судова практика не визнає також таким злочином заволодіння особою майном однієї державної чи колективної організації виключно для того, щоб використати вилучене в інтересах іншої державної чи колективної організації, оскільки у такому випадку винний здійснює