Ліміти викидів і скидів забруднюючих речовин і розміщення відходів встановлюються на один рік і доводяться до підприємств не пізніше 1 липня попереднього року.

Нормативом плати за викиди й скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів у межах установлених лімітів є розмір плати за одну тонну конкретної забруднюючої речовини або клас забруднюючих речовин.

За викиди й скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів у межах лімітів встановлюються базові нормативи плати і коефіцієнти, що враховують територіальні екологічні особливості.

Зазначені нормативи і коефіцієнти розробляються й затверджуються Мінекоресурсів України за погодженням з Міністерством економіки і Міністерством фінансів України.

Платежі підприємств за викиди й скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів у межах встановлених лімітів відносяться на витрати виробництва, а за понадлімітні — провадяться за рахунок доходу, що залишається в розпорядженні підприємства.

Обмеження розмірів платежів за викиди й скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів установлюється Кабінетом Міністрів України за пропозицією Міністерства економіки, Міністерства фінансів і Мінекоресурсів України.

За рішенням рад базового рівня збиткові та низькорентабельні підприємства можуть повністю або частково звільнятися від плати за забруднення навколишнього природного середовища.

Розміщені на території України спільні та інші підприємства, що використовують іноземні інвестиції і реалізують усю свою продукцію або її частину за валюту, вносять плату за лімітні та понадлімітні викиди й скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів у іноземній валюті пропорційно до обсягу реалізації їхньої продукції за валюту.

Платежі за забруднення навколишнього природного середовища провадяться підприємствами у вигляді авансових платежів рівними частинами від розрахункового річного розміру платежів щоквартально до 15 числа першого місяця наступного кварталу.

Остаточний розрахунок за платежами за звітний рік провадиться відповідно до фактичної кількості викинутих і скинутих забруднюючих речовин та розміщених відходів у 10-денний строк після подання підприємствами річного звіту про кількість викидів і скидів забруднюючих речовин і розміщення відходів за формами статистичної звітності, а для підприємств, що не складають таких звітів, — за довідками підприємств, що подаються органам Мінекоресурсів України обласного рівня. Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, а також уряду Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям, про фактичну кількість викидів і скидів забруднюючих речовин і розміщення відходів.

Контроль за достовірністю звітних даних щодо обсягів викидів і скидів забруднюючих речовин та розміщення відходів здійснюють органи Мінекоресурсів України і Державного комітету статистики України. Якщо виявлено, що обсяги викидів і скидів і розміщення відходів перевищують звітні, за них стягуються платежі відповідно до встановлених нормативів у п'ятикратному розмірі цих платежів. Уразі несвоєчасного перерахування коштів за забруднення навколишнього природного середовища стягується пеня в розмірі 0,1% суми платежів за кожний прострочений день.

Якщо підприємство не сплатило платежі, при остаточному розрахунку за рік після строку, зазначеного в п. 14 Порядку визначення плати і стягнення платежів за забруднення навколишнього природного середовища, платежі стягуються в безакцептному порядку.

Платежі за забруднення навколишнього природного середовища підприємства (крім розташованих у містах республіканського підпорядкування) перераховують у таких розмірах:

- 70% — до позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища рад базового рівня на окремі рахун. ки;

- 20% — до позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим і обласних рад на окремі рахунки;

- 10%— на рахунок республіканського позабюджетного фонду охорони навколишнього природного середовища Мінекоресурсів України.

Підприємства, розташовані у містах республіканського підпорядкування, платежі за забруднення навколишнього природного середовища перераховують у таких розмірах:

- 90% — до позабюджетного фонду охорони навколишнього природного середовища міських рад;

- 10% — на рахунок республіканського позабюджетного фонду охорони навколишнього природного середовища Мінекоресурсів України.

Контроль за використанням платежів за забруднення навколишнього природного середовища здійснюють органи Мінекоресурсів України.

4. Судова практика при розгляді екологічних справ

Питання юридичної відповідальності за екологічні правопорушення в діяльності судових органів узагальнено в постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 р. № 1 «Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи», а також у роз'ясненні Вищого арбітражного суду України від 23 червня 1995 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов 'язаних з застосуванням Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».

Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України № 1 від 26 січня 1990 р. зазначено, що забезпечення охорони і раціонального використання землі та її надр, водних ресурсів, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу, оздоровлення екологічної обстановки потребує підвищення рівня здійснення правосуддя в справах про відповідальність за порушення природоохоронного законодавства.

Обговорення судової практики свідчить, що в діяльності природоохоронних органів і судів є істотні недоліки.

Допускаються помилки у застосуванні законодавства. Не забезпечується принцип невідворотності відповідальності за забруднення грунту, рік, озер, морів та атмосферного повітря. Не завжди притягуються до відповідальності всі особи, причетні до злочину, внаслідок чого іноді залишаються безкарними організатори і пособники. Спостерігаються факти недооцінки суспільної небезпечності порушень законів про охорону природи, призначення м'яких мір покарання злісним порушникам, неправильної кваліфікації їхніх дій. Не завжди конфіскують знаряддя злочину.

Деякі суди за наявності в природоохоронному законодавстві спеціальних норм, що регулюють порядок відшкодування шкоди, вирішуючи позови про її відшкодування, керувалися лише загальними нормами цивільного законодавства про зобов'язання із заподіяння шкоди.

У ряді випадків