сфер, насамперед у бізнесі й мас-медіа, домінування російської є незаперечним). Ці наслідки виявляються ще й у тому, що ментально ці українці досі залишаються мешканцями колонії, й ладні судити про самих себе накинутими їм колись ззовні недолугими стереотипами. А відтак незалежність нашої держави з цього погляду ще аж ніяк не можна вважати гарантованою. Політики, що не стоять чітко на засадах української національної ідеї, за будь-якої зміни політичної коньюнктури здатні будуть торгувати цією незалежністю в ім'я власних корисливих інтересів, не дістаючи при цьому належного різкого опору в суспільстві.
Не обійшли Україну й глобалізаційні процеси, на вплив яких наше пострадянське суспільство часто виявляє дуже слабку відпорність. Скажімо, на ринку нашої масової молодіжної культури панівне становище досі посідає навіть не російськомовна, а англомовна продукція. Це також не сприяє формуванню цілісної системи національної культури як необхідної умови культурної самоідентифікації (й ширше — національної) українців.
Отже, від набуття Україною державної незалежності актуальним було використання правового інструмента державної мови для консолідації українського суспільства, зміцнення національної свідомості, культурної та ідеологічної деколонізації України.
Нижче розглянемо стан сучасного мовного законодавства України.
Чинна Конституція України (ст. 10) проголошує:
"Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.
Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом".
Статус української мови як державної після сторіч царських заборон, короткого періоду відродження в добу Визвольних змагань і так званої "українізації" та подальших десятиріч радянської русифікації було встановлено 27 жовтня 1989 року, коли Верховна Рада УРСР ухвалила Закон УРСР "Про зміни і доповнення до Конституції (Основного Закону) Української РСР", виклавши ст. 73 Конституції УРСР з редакції:
"Державною мовою Української Радянської Соціалістична Республіки є українська мова.Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.Українська РСР забезпечує вільне користування російською мовою як мовою міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР.В роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей, можуть використовуватися поряд з державною мовою і інші національні мови.Українська РСР виявляє державну турботу про вільний розвиток і вживання усіх національних мов, якими користується населення республіки.Порядок застосування української та інших мов в Українській РСР визначається законом".
Наголосимо — ці зміни до Конституції, ухвалені ще фактично призначеною ЦК КПУ Верховною Радою XI скликання, стали першою суттєвою серйозною поступкою партійного керівництва УРСР українському національному рухові, що дедалі більше набирав тоді сили. Знаменно, що першою легальною незалежною масовою всеукраїнською організацією, яка постала в лютому 1989 року не за вказівкою "згори", а з широкої народної ініціативи, стало Товариство української мови ім.Т.Шевченка. Трохи згодом воно стало "парасолькою" для всіх новостворених демократичних організацій.
Закон Української РСР "Про мови в Українській РСР" було ухвалено наступного дня, 28 жовтня 1989 року. Його ухваленню передувала велика підготовча робота. Проект закону, підготовлений у надрах тодішнього ідеологічного відділу ЦК КПУ, у річищі тогочасних установок на "гласність і демократизацію" було винесено на всенародне обговорення, в ході якого було висловлено 23967 пропозицій і зауважень. Цей показник наочно свідчив — проблема справді сколихнула українське суспільство. При цьому 13,3 % відгуків схвалювали проект закону в цілому, 4,6 % містили негативні оцінки, 77,2 % містили конкретні доповнення й пропозиції. З них у 16 % відгуків містилася пропозиція запровадити дві державні мови або в усій республіці, або в окремих її регіонах (Крим, Донбас), а в 2,9 % звернень містилася вимога забезпечити використання в усіх сферах суспільного життя лише однієї, української мови. До Президії Верховної Ради УРСР надійшло й чотири альтернативні законопроекти: від Львівської обласної ради Товариства української мови, інтернаціональної групи Дніпропетровська, колективу Львівського поліграфічного інституту та від групи київських науковців. Три з цих проектів орієнтувалися на радикальну "українізацію", один (дніпропетровський) — на консервування "статус кво".
Всі пропозиції було розглянуто й узагальнено робочою групою на чолі з депутатом, директором Інституту філософії АН УРСР, академіком В.Шинкаруком, який і доповідав доопрацьований проект на сесії Верховної Ради УРСР. В ході обговорення на сесії з ініціативи депутатів (найбільше — Г.Крючкова, тоді першого секретаря Одеського обкому КПУ) було прийнято ряд поправок до закону, які формально додатково гарантували права російської та інших національних мов, а практично — намагалися стримати фактичне утвердження мови української. З урахуванням цих поправок закон було прийнято в цілому, і він досі лишається нормативним документом, що регламентує разом із ст. 10 Конституції України мовну політику в державі.
Закон "Про мови в Українській РСР" складається з преамбули та шести розділів.
Преамбула проголошує, зокрема, що "українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу. Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвитку духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності".
Розділ І "Загальні положення" (ст. 1 — ст. 9) регламентує завдання законодавства про мови в УРСР, визначає статус української мови як державної; гарантує права інших національних мов; визначає, що мовами міжнаціонального спілкування в УРСР є українська, російська та інші мови; гарантує право громадян користуватися своєю національною мовою або будь-якою іншою мовою; встановлює обов'язок службових осіб володіти українською та російською мовами;