Не можу проминути тут ще однієї обставини, суттєвої для дальшого формування мовної політики України. Як уже говорилося, 24 грудня 1999 року Верховна Рада ухвалила Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов чи мов меншин". Закон створює особливий статус для мов таких національностей: росіян, євреїв, білорусів, молдаван, румунів, кримських татар, болгар, поляків, угорців, греків, німців, гагаузів, словаків. Причому в разі, якщо число осіб, які належать до вказаних національностей, перевищує в межах певної адміністративно-територіальної одиниці 20 відсотків, ця мова де-факто отримує в межах цієї одиниці статус офіційної.

Зауважимо — остання норма не є нормою самої Хартії, а була виписана власне українськими законодавцями. Причому нечіткість її формулювання дозволяє різнотлумачення: чи йдеться про 20 % представників саме національної меншини (в цьому разі російська мова отримує привілейований статус в областях сходу й півдня), чи йдеться про 20 % тих, хто говорять цією мовою (тоді російська мова отримує статус регіональної офіційної практично в усій Україні, за винятком хіба що Галичини).

Зрозуміло, що ця норма викликала протести серед державницьких партій та організацій — на жаль, запізнілі. Слід визнати, що ці партії та організації просто "проґавили" момент ратифікації Хартії в Верховній Раді. Нагадаю — Хартію було ратифіковано за день до створення УНП "СОБОР", то ж ми, як організована політична сила, вплинути на перебіг подій ще не могли.

Ще одного підводного каменя закладено в пункт 5 Закону, який проголошує: "при застосуванні положень Хартії не допускається скорочення мережі освітніх, культурних та інших закладів, в функціонуванні яких використовуються мови національних меншин”. Нечіткість цього формулювання, покликаного начебто захистити мовно-культурні потреби меншин, на практиці може використовуватися проти дальшого розширення мережі україномовної середньої освіти.

Відтак треба, не виступаючи проти Хартії як такої й підтримуючи її положення, скеровані на захист культурної і мовної самобутності меншин, водночас у перспективі наполягатиме на перегляді норм вказаного закону з метою приведення їх у відповідність до рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року.

На завершення цього розділу відзначимо ще одну суттєву обставину. Знаменно, що досі держава майже не робила спроб сприяти розширенню сфери вживання української мови суто економічними, не-адміністративними методами. Чи не єдиний виняток було зроблено в пункті 1 статті 5 Закону "Про оподаткування доходів підприємств та організацій" у редакції від 21 лютого 1992 року, де, серед іншого, звільнялися від сплати податків "доходи видавництв, що здійснюють випуск літератури українською мовою та малотиражних видань мовами національних меншин, якщо ця література становить не менше 70 процентів загального обсягу їхнього виробництва". Проте цю норму було скасовано вже з 1 січня 1993 року Декретом Кабінету Міністрів "Про податок на прибуток підприємств і організацій" від 26 грудня 1992 року (декрет підписав тодішній прем'єр Л.Кучма "з подачі" тодішнього віце-прем'єра В.Пинзеника). Подальші спроби запровадити подібні заходи на підтримку українського книговидання й періодики неодмінно торпедувалася "лівими" в Верховній Раді.

Досягнений у жовтні 1989 року "мовний компроміс" до певного етапу демонстрував свою дієвість. "М'яке" мовне законодавство (суттєво ліберальніше від багатьох як пострадянських, так і західних зразків), разом з ухваленими Верховною Радою "Декларацією прав національностей" (1991) та Законом "Про національні меншини в Україні" (1992) дозволили уникнути суттєвої напруженості на мовно-національному ґрунті, наслідки якої могли б виявитися для України 1992—93 років непередбачуваними.

В цілому Закон "Про мови в Українській РСР" став, як говорилося, наслідком політичного компромісу між тими, хто обстоював повсюдне впровадження української мови як необхідну передумову справжнього унезалежнення України та тими, хто де-факто захищав збереження і надалі двомовного характеру українського суспільства (де українській мові було б відведено другорядну функцію), фактично прагнучи тим зберегти підпорядкований щодо Москви статус України.

Суттю компромісу стало те, що формально проголосивши, вслід за Конституцією, українську мову єдиною державною на всій території республіки, закон де-факто надав російській мові статусу другої офіційної мови, закріпивши низкою статей (ст. 6, 10, 13, 14, 25, 27, 30, 31, 34) абсолютно рівний формальний статус російської та української мов у багатьох важливих сферах, і застерігши право громадян користуватися будь-якою мовою в усіх випадках спілкування з державними органами, в судочинстві, при одержанні юридичної допомоги тощо.

Знайдена тоді формула компромісу була зумовлена особливостями часу, коли ухвалювався закон. Не спішімо таврувати сьогодні його тодішніх авторів. Попри очевидні сьогодні недоліки, вироблений ними компроміс виявився для того часу чи не єдино прийнятним. З одного боку, формальне закріплення в законі статусу російської мови як другої державної (а це було вельми реально — ще в лютому 1989 року сам відповідальний за розроблення Закону Л.Кравчук схилявся до такого варіанту) фактично прирекло б українську мову й далі перебувати в дискримінованому становищі, в якому вона опинилася внаслідок багатовікового колоніального становища України. Такі процеси спостерігаємо сьогодні в Республіці Білорусь, де панівне становище посідає одна з двох формально рівних державних мов — російська, а другу "державну мову" — білоруську — фактично витіснено з живого вжитку. Зрозуміло, що таке становище викликало б гострий опір значної частини суспільства (особливо в західних та центральних регіонах, де україномовні громадяни за даними соціологічних досліджень складають близько 78 % населення). З іншого боку, намагання різко змінити вже