наприкінці 1980-х pp. лінгвосоціальну карту держави неминуче наразилися б на не менш гострий опір південних та східних регіонів держави (де україномовні громадяни складають незначну меншість — лише 16 % населення). Та й не допустили б тоді цього "союзні органи", які фактично контролювали ситуацію в Україні.
Тому, попри половинчастість і непослідовність, рішення Верховної Ради XI скликання від жовтня 1989 року мали величезне історичне значення — адже вперше за багато десятиліть українська мова набувала (нехай формально) державного статусу.
"М'який" компромісний характер закону на певному етапі певною мірою полегшив впровадження української мови в різні сфери суспільного життя (хоча й уповільнив темпи такого впровадження). Проте сьогодні цей закон практично себе вичерпав. Він уже практично нездатен захищати дальшого розвитку української мови, її утвердження в усіх сферах суспільного життя. Більше того, протягом останнього часу намітилися тривожні тенденції до повного згортання сфери вжитку української мови.
Виходячи з цього, логічним є ухвалення цілком нового закону "Про державну українську мову", який регулював би особливості функціонування й державного захисту саме державної мови. Такий закон повинен чітко встановити пріоритети державної мовної політики, подолати наявну тут на сьогодні цілковиту безсистемність.
При цьому державна підтримка мов національних меншин могла б регулюватися окремими законодавчими актами (нагадаю — їх і сьогодні маємо вже чимало, і великих проблем тут не існує).