Формування поняття “культурна спадщинина людства” та її законодавчі засади.

Всі народи є спадкоємцями певної культурної спадщини. Вона на протязі століть формувалася під впливом багатьох історичних факторів, а тому є складною і багатошаровою. Кожен конкретний культурний круг сьогодення є результатом взаємодії, накладання і боротьби різних, часом антагоністичних культурних традицій, принципів і засад. Однак це лише одна сторона справи – попри свою історію у світі сущого, людина має ще й іншу свою, може, у часі й не змірювану, історію. Це той вимір людини, у якому вона творить свої стосунки з своєю, скажімо, метафізичною першоосновою. У цій сфері вона здійснює себе як свободу. Однак у світі – вона не є вільною. Вона детермінована у ньому від самого початку. Одним із вимірів таких детермінант є культура, причому це завжди культура конкретна.

Якщо брати у цілому, то загальноевропейська культурна ситуація, як відомо, формувалася під впливом трьох основних культурних традицій: грецько-римської, юдейської та християнської. Багато у чому ці культурні традиції суперечать одна одній уже навіть у своїх основних засадах. А багато у чому є між собою згідними. Однак поєднання їх і боротьба між ними дали у результаті те, що ми називаємо тепер европейською цивілізацією. Але усвідомлення цього розкриває перед нами і внутрішню еклектичність або й антагоністичність цієї цивілізації. Ми неминуче повинні погодитися з тим, що вона криє у собі всі суперечності, які були у неї закладені від самого початку. Бо ж від самого початку у ній ввійшли у гру кілька основоположних засад, що не можуть не суперечити одна одній і поперемінно в ній домінувати.

Зважаючи на те, що у суспільстві, життєві умови якого дедалі змінюються прискореними темпами, для психічної рівноваги людини та її всебічного розкриття необхідно зберегти людські виміри оточення, аби вона не втратила зв'язку з природою та свідоцтвами цивілізації, які залишились від минулих поколінь, і що через це здобуткам культурної спадщини належить відвести активну роль у суспільному житті, органічно поєднати в рамках загальної політики сучасні досягнення, цінності минувшини.

Однак, виходячи з того засновка, що нам не вдасться проіґнорувати нашої европейської спадщини, ми можемо отримати не дуже приємні для нас висновки. А полягатимуть вони у тому, що ми не зможемо так легко позбутися і усього того, що ми тепер вважаємо поганим у нашій історії. Ми могли б, хоча б для прикладу, згадати фашизм чи комунізм. Так, тепер ми всі від них відмовляємось. Ніхто не хоче бачити того, що вони мали у нашій культурі якусь основу, і вона, оскільки не визнана, усе ще десь у надрах европейської культури сидить. Також ми ніяк не хочемо погодитися з тим, що, коли говорити про комунізм, то він наклав на всіх нас свій відбиток. Для нас важливо усталити для самих себе те, що все, що чиниться, має свою основу, носіями якої є ми всі.

Отже, ми встановили, що наша культурна спадщина дуже складна.

Сьогодні надто серйозна небезпека, зумовлена новими феноменами, притаманними нашому часові, загрожує культурній спадщині, яка є істотною частиною спадщини людства і джерелом збагачення і гармонійного розвитку нинішньої та майбутньої цивілізації.

Кожний здобуток культурної спадщини є унікальним і що зникнення будь-якого з них є безповоротною втратою і непоправним збідненням цієї спадщини. Кожна країна, на терені якої розташовані здобутки культурної спадщини, повинна зберігати цю частину спадщини людства і забезпечити її передачу наступним генераціям. Вивчення культурної спадщини, знання про неї, її захист у різних країнах світу сприяють взаєморозумінню між народами.

Спільно продумана і сформульована політика захисту культурної спадщини обумовлює постійну взаємодію між Державами-членами ООН та здатна рішуче вплинути на діяльність, здійснювану у цій галузі Організацією Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури.

Відзначаючи, що Генеральна Конференція вже прийняла міжнародні акти про захист культурної спадщини, зокрема Рекомендацію, що визначає міжнародні принципи стосовно археологічних розкопок (1956), Рекомендацію щодо охорони краси та характеру краєвидів і мальовничих місць (1962) та Рекомендацію щодо охорони культурних здобутків, яким загрожує небезпека внаслідок проведення суспільних або приватних робіт (1968).

Кожна держава в міру можливостей і відповідно до положень своєї конституції та свого законодавства має формулювати, розвивати і здійснювати загальнонаціональну політику, основної метою якої є координування і використання усіх наукових, технічних, культурних та інших можливостей з тим, щоб забезпечити дійовий захист, зберігання і повернення достоїнств своєї культурної спадщини.

Культурна спадщина становить багатство, захист, зберігання та повернення достоїнств якого покладають на держави, на теренах яких вона розташована, відповідальність як перед своїми громадянами, так і перед усім світовим співтовариством; Держави-члени ООН мають вживати необхідних заходів, щоб справджувати цю відповідальність.

Культурна спадщина має розглядатись у повному її обсязі як єдине ціле, яке включає не лише твори, що репрезентують певну дуже значну цінність, але й найскромніші об'єкти, які з часом набули культурної чи природної цінності.

Жоден з цих творів та жоден з цих об'єктів, як загальне правило, не має бути відірваний від свого середовища.

Оскільки кінцевою метою захисту, зберігання і повернення достоїнств культурної спадщини є всебічне розкриття людини, Україна в міру можливостей має надати своїй діяльності у цій галузі нову орієнтацію з тим, щоб культурна спадщина розглядалась не як гальмо розвитку країни, а як фактор, що зумовлює цей розвиток.

Захист, зберігання і повернення достоїнств культурної спадщини мають вважатися одним