Зміст.
Стор.
Вступ.
Кожна держава для повноцінного здійснення своїх завдань і реалізації функцій повинна створювати різноманітні державні організації, які у юридичній науці називають механізмом держави.
Значну увагу в характеристиці вищих органів сучасної держави як звичайно приділяють парламентам. Вони розглядаються як органи законодавчої влади, а іноді і як такі, що своєю діяльністю формально забезпечують функціонування і саме існування інших вищих органів.
За визначенням, парламенти - це виборні і колегіальні вищі органи держави, які функціонують в умовах демократичного правління і мають своїми головними повноваженнями повноваження в сфері законотворчості. В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях - також і на рівні їх суб`єктів. В останньому випадку повноваження законодавчих органів двох рівнів розмежовуються на засадах, визначених федеральною конституцією.
Пріоритетною рисою українського парламенту як органу законодавчої влади є його єдність, виключ-ність, універсальність в системі органів державної вла-ди, що зумовлено насамперед унітарним характером на-шої держави, тобто державним устроєм, вже згаданим поділом державної влади, його внутрішньою структурою та ін.
Верховна Рада України є загальнонаціональним представ-ницьким органом державної влади, оскільки вона пред-ставляє увесь український народ — громадян України всіх національностей і виступає від імені всього народу. Це випливає як з Преамбули Конституції та її змісту, так і з назви парламенту — "Верховна Рада України".
До 1992 р. в період між сесіями Верховної Ради законодавчу владу здійснювала її Президія шляхом внесення змін і доповнень до чинних законо-давчих актів.
1.Встановлення та розвиток парламентаризму в Україні.
Нині парламенти діють у понад 160 країнах світу. За змістом діяльності вони є насамперед органами законо-давчої влади, легіслатурами (від латинського “Lex” — за-кон). Водночас у їх діяльності значне місце посідають й інші функції, окрім законодавчої, зокрема представ-ницька, установча, парламентського контролю, бюджетно-фінансова, міжнародних зв'язків тощо.
Парламенти як інститути державної влади за фор-мою є всенародними зборами (конгресами, асамблеями) або зборами представників народу (депутатів), як в Україні. Це своє-рідні постійно діючі форуми, зібрання, на яких обгово-рюються і вирішуються найважливіші суспільні та дер-жавні справи. Вони мають різні назви — Верховна Рада (Україна), Федеральні збори (Росія, Швейцарія), Конг-рес (США), стортинг (Норвегія), альтинг (Ісландія), Ге-неральні кортеси (Іспанія), Генеральний конгрес (Мек-сика), кнесет (Ізраїль), Національні збори (Єгипет), Все-китайські збори народних представників тощо, — але для усіх них властиві загальні принципи парламента-ризму.
Сучасний парламентаризм характеризується наявніс-тю кількох усталених видів парламентів, що різняться своїм статусом, порядком формування, структурою, функціями та іншими ознаками. Зокрема, за своїм ста-тусом розрізняють парламенти президентських парла-ментських, і змішаних (напівпрезидентських, парламент-сько-президентських) республік та монархій. До змішаної форми відноситься Україна.
Статус парламентів країн з президентською формою правління визначається жорстоким розподілом влад в організації державної влади; це характерно для США та ряду країн Латинської Америки (Бразилія, Венесуела, Мексика та ін.). У цих країнах не існує інститутів розгарантією проти диктатури. Організація влади на заса-дах парламентаризму дає можливість залучити до участі в управлінні державою найбільш підготовлених дгія цього представників народу. Парламенти діють від імені народу, виражають його волю й інтереси.
На відміну від органів виконавчої і судової влади, органи законодавчої влади приймають свої рішення відкрито, публічно. Парламенти теж допускають помил-ки. Але безсумнівним є те, що без парламентів, без пар-ламентаризму — демократія неможлива. Тому питання нині полягає не у доцільності парламентаризму як тако-го, а у його вдосконаленні.
.
Донедавна наша наука, в тому числі і наука конституційного права, активно заперечувала необхідність визнання і впровадження в життя принципу «розподілу влад», і, відповідно, інституту президенства, які вважалися «шкідливими і безперспективними для радянської демократії, чужими і ворожими передовій соціалістичній формі народовладдя». Hе останню роль у «відмові права на життя» президенства відіграла теорія поєднання законодавчої і виконавчої влади у діяльності механізму владарювання.
Відкидаючи буржуазний парламентаризм, засновники молодої Радянської держави відкидали тим самим теорію і практику розподілу влад, яка, на їх думку, виконувала соціальне замовлення пануючої буржуазії, забезпечувала експлуатацію широких мас трудящих.
Іншими словами життя засвідчило:
1) непридатність і навіть шкідливість теорії « поєднання влад», «одновладного правління»;
2) необхідність розподілу влад як єдино можливої форми організації діяльності верховних владних структур.
Чинна Конституція України закріпила якісно нову організацію державної влади. Відмовившись від ієрархіч-ної, вертикальної системи організації державної влади, яка існувала в Україні до здобуття незалежності, вона сприйняла загальновизнаний принцип організації дер-жавної влади — принцип поділу її на законодавчу, вико-навчу і судову.
Органи державної влади України стали рівноправ-ними і незалежними один від одного.
Верховна Рада, за Конституцією, остаточно втратила колишній статус найвищого органу державної влади та вперше набула всіх основних рис парламенту України — єдиного, загальнонаціонального, представницького, ко-легіального, виборного, однопалатного, постійно діючо-го органу законодавчої влади України.
Пріоритетною рисою українського парламенту як органу законодавчої влади є його єдність, виключ-ність, універсальність в системі органів державної вла-ди, що зумовлено насамперед унітарним характером на-шої держави, тобто державним устроєм, вже згаданим поділом державної влади, його внутрішньою структурою та ін.
Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади — загальнонаціональних або місцевих — крім її Верховної Ради.
Отже, розвиток сучасного українського парламентаризму здійснюється у руслі зазначених вище загальносвітових процесів і тенденцій. Одночасно йому властиві і певні національні особливості. Вони обумовлені не тільки специфікою сучасних соціально-економічних процесів і державного устрою України. Важливе значення тут ма-ють також історичні передумови і традиції становлення українського парламентаризму
2. Парламент — Верховна Рада України — єдиний орган законодавчої влади України.
2.1. Місце Верховної Ради України в