Адміністративне право стало інструментом обмеження вільного розсуду адміністрації, механізмом захисту громадянина перед адмі-ністрацією. Впровадження цієї концепції вело до розбудови правової держави, в якій право є основою громадянської свободи і в якій адміністрація поставлена в певні правові рамки.

Тільки з переходом до сучасних форм демократичного державного устрою завершилася побудова галузі адміністративного права, яке врегульовує більш складний комплекс відносин між державою і суспільством порівняно з «поліцейською» державою.

5. Становлення і розвиток адміністративного права на теренах України

У часи Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, тоб-то в княжу добу, основним завданням влади було забезпечення зовнішнього і внутрішнього миру, а її функції майже повністю зводи-лися до військової, судової і фінансової (насамперед податкової) діяльності. Проте існували окремі норми (в звичаєвому праві, договорах Русі з Візантією, князівських уставах і уроках), які регулювали військову організацію, порядок стягнення податків, торгівлю, будівництво шляхів та мостів тощо. їх можна певною мірою вважати прообразом норм майбутнього адміністративного права.

У литовсько-польську добу набула поширення ідея обмеження влади володаря правовими рамками. У своїй третій редакції 1588 р. Литовський Ста-тут перетворюється на «кодекс правової дер-жави у феодальному розумінні». Принципами Статуту відповідно стають єдність права для всіх, непорушність шляхетських прав, обме-ження судової і адміністративної сваволі. У Статуті виразно про-стежуються обриси інституту військової служби (розділ «Про оборону земську»), передбачено норми про ненадання «урядів» (високих дер-жавних посад) простолюдинам, іноземцям та деякі інші вимоги щодо державної служби загалом. Є також окремі норми, що регламентують штра-фи за різноманітні правопорушення.

Магдебурзьке феодальне міське право містить низку норм управлінського характеру, що стосуються як від-носин усередині самоврядної міської громади, так і відносин між гро-мадою та центральною і місцевою адміністрацією.

У козацько-гетьманську добу на українських землях як традиційні джерела права продовжували діяти Литовський статут і магдебурзьке право, що лягли в основу решти кодифікаційних проектів, в Україні-Гетьманщині. Відповідно законодавче регулювання дістали лише деякі управлінські відносини.

Найдосконаліша пам'ятка козацької правової культури «Права, за якими судиться ма-лоросійський народ» 1743 р. містить глави «Про службу військову, про магістрат, суди, посадових осіб, про торги, купецькі контракти тощо», які переважно включали норми адміністративно-правового характеру.

Поступове обмеження правової автономії України, призвело до інтеграції України в правові системи Росії і Австрії, де в дусі тогочасної доктрини «поліцейської держави» проблеми раціональ-ної організації державного управління посіли чильне місце в державно-правовій теорії й практиці.

За Петра І у Росії було здійснено реформу державного апарату, яку закріпили «Статут військовий» 1716 р., «Генеральний регламент» 1720 р. та інші акти, що містили переважно адміністративно-правові приписи. За Катерини II з'явився «Статут благочинства, або поліцейський», що остаточно утвердив наявність у законодавстві но-вої, цілісної, внутрішньо узгодженої галузі — поліцейського права. Надалі цей статут трансформувався у «Статут попередження та припинення злочинів». Останній можна вважати своєрідним анало-гом сучасного Кодексу України про адміністративні правопорушен-ня.

Поліцейське законодавство Росії було реакційне і нерідко відверто спрямовувалося проти будь-яких спроб населення реалізувати вже визнані на той час у цивілізованому світі демократичні права і свобо-ди. Яскравим прикладом закріплення адміністративної сваволі стало «Положення про заходи щодо охорони державного порядку і суспільного спокою» від 14 серпня 1881 р., що дозволило застосовувати вислання в адміністративному порядку, забороняти народні, громадські та навіть приватні збори, припиняти навчання в університетах тощо.

Аналогічні процеси відбувалися і в Австро-Угорщині. Тут теж ви-никло поліцейське (а згодом — адміністративне) право, сфера регу-лювання якого постійно розширювалася. Серед найважливіших актів австрійського поліцейського законодавства, що діяли на українських землях, варто назвати декрет Марії-Терезії від 16 грудня 1762 р. про регламентацію мануфактурного виробництва, патенти про розмір панщини і оброку від 6 липня 1771 р. і 13 серпня 1775 р., указ Йосипа II від 4 квітня 1784 р. про обмеження місцевого провінційного само-врядування, конституційний закон від 21 грудня 1867 р. «Про урядо-во-виконавчу владу».

Про становлення наукових засад майбутнього адміністративного права з повним правом можна говорити лише щодо періоду після за-родження камеральних наук і поліцеїстики, тобто починаючи з XVIII ст. Праці європейських поліцеїстів тоді досить швидко знайшли багатьох прихильників у Російській імперії. Так, у лютому 1768 р. під впливом праць австрійських і прусських учених Катерина II доповнила свій відомий «Наказ депутатам Комісії із складання нового уложення» додатковою 21-ю главою «Про благочинство, або поліцію».

У червні того ж року український просвітник С. Ю. Десницький (біл. 1740—1789) у своїй доповіді в публічному зібранні Московського університету «Слово про прямий і найкращий спосіб навчання юриспруденції» визначив, що вчення про поліцію, або благоустрій громадянський, є однією з чотирьох головних частин «юриспруденції натуральної».

Безпосередньо на українських теренах систематичні наукові досліди у цій та інших галузях юриспруденції стали можливими лише із заснуванням університетів у Львові (1661), Харкові (1805), Києві (1834), Одесі (1865) і Чернівцях (1875).

Помітний внесок у розвиток вітчизняної науки поліцейського права зробила ґрунтовна монографія професора Харківського університету В. Платонова (1803—1890) «Вступні по-няття до вчення про благоустрій і благочинство державне» (1856). Справжньою вершиною дореформеної науки поліцейського права стала творчість професора кафедри державного благоустрою Мос-ковського університету, українця за походженням В. М. Лешкова (1810—1881). Розмірковуючи над новими підходами до змісту поняття «поліція», вчений став осно-воположником своєрідного «суспільного» напряму у вітчизняному поліцейському праві. Згідно з його поглядами, висловленими у праці «Російський народ