Отже, об'єктом управлінських відносин є забезпечення оптимальних організаційних умов спільної, комбінованої діяльності людей, спрямованої, як відомо, на досягнення певного загального результату. Це означає, що управління, управлінські відносини виникають там, де здійснюється будь-яка (виробнича, наукова, духовна та й сама управлінська) спільна праця. Таке розуміння об'єкту управлінських відносин дає змогу не лише визначити їх відносно самостійне та своєрідне місце в будь-якій системі суспільної праці, але й вказує на необхідність пошуку специфічних особливостей правової регламентації цих відносин.

Наступним методологічно важливим аспектом розкриття суспільної природи управлінських відносин є їх відмежування від споріднених з ними відносин в державно-правовому житті. Для цього необхідно звернутися до структурних особливостей даних відносин.

Становище сторін управлінських відносин будується на засадах владної субординації (підпорядкованості), яку розуміють як втілення принципів «влада—підкорення» або «розпорядження—виконання» у системі «суб'єкт управління — об'єкт управління». Завдяки своєму суспільному призначенню суб'єкт управління перебуває начебто над керованим об'єктом. Лише в такому розумінні можна говорити про так званий «вертикальний» характер управлінських відносин.

А тому, становище суб'єкта й об'єкта управління «по вертикалі» є необхідною якістю цих відносин, що дає змогу визначити їх як власне управлінські. В цьому полягає одна з головних структурних особливостей управлінських відносин. Без неї вони втрачають своє соціальне значення, не виправдовують свого місця в сукупності суспільних відносин. Але керований об'єкт аж ніяк не пасивний. Він бере активну участь у формуванні характеру та спрямованості управлінського впливу, що охоплюється поняттям «зворотний зв'язок».

Аналіз структури управлінських відносин дає змогу стверджуваїи, що, по-перше, сфера суспільних управлінських відносин ширша від сфери відносин, врегульованих нормами адміністративного права, тобто вертикальних адміністративних правовідносин і, по-друге, сфера управлінських відносин, що регулюються адміністративно-правовими нормами, вужча від сфери адміністративних правовідносин у цілому, оскільки останні включають й горизонтальні адміністративні правовідносини.

Ще один важливий аспект, пов'язаний з розглядом структури управлінських відносин полягає у своєрідності взаємостановища сторін таких відносин і передбачає і специфічний метод їх регулювання. Завдяки йому більшість управлінських відносин, що перебувають в сфері правового регулювання, набувають правової форми.

Управління перебуває в органічній єдності з правом в цілому, з усією системою його галузей. Тобто здійснення державного управління неможливе поза правом, без застосування правових засобів у процесі управління, без використання правової форми у межах окремих його функцій, стадій та процедур.

Державно-управлінським відносинам характерні такі ознаки:

1) суб'єктом таких правовідносин з одного боку завжди виступає державний орган (правомочна особа).Інші суб'єкти є правозобов’язальними щодо першого;

2) Специфіка державно-управлінських відносин полягає в тому, що з числа юридичних фактів тільки юридичні акти державних органів є дійсними юридичними фактами, що викликають, змінюють, припиняють державно-управлінські відносини. Нормативні акти є передумовою для виникнення конкретних правовідносин, вони не здатні породжувати правовідносини.

3) Державно-управлінський орган зобов'язаний реалізовувати свої матеріально-правові та процесуальні права (право є обов'язком суб’єкта державно-управлінського впливу.

4) Кожен суб'єкт може виступати одночасно у кількох рольових функціях;

5) Учасники державно-управлінських відносин не є рівноправними суб'єктами. У сфері процесуальних адміністративних відносин державний орган та громадянин рівноправні.

6) Державно-управлінські правовідносини можуть виникати з ініціативи однієї сторони, незалежно від волевиявлення іншої;

7) Державно-управлінські правовідносини складаються з:

- відношення між різними рівнями організаційної структури;

- між рішенням ў його виконавцем;

- між органом службовцями;

- між різними посадовими особами;

- між різнопорядковими функціями, завданнями у середині галузі, відомства;

8) Правозобов'язальний суб'єкт свої обов'язки має виконувати під загрозою санкцій у вигляді юридичної відповідальності.

Розглянуті аспекти правового регулювання державно-управлінських відносин наочно підтверджують складність, комплексність характеру взаємозв'язку та взаємодії управління та права у демократичному суспільстві.

4. Принципи і функції державного управління

Принципи державного управління — це основоположні ідеї, нау-кові положення даного виду державної діяльності. Деякі автори заз-начають, що принципи державного управління — це його позитивні закономірності, які пізнані наукою і практикою та охарактеризовані у відповідних поняттях.

В адміністративно-правовій науці виділяють такі групи принципів державного управління:

а) соціально-політичні (демократизм, участь населення в управ-лінській діяльності держави; рівноправність осіб різних національнос-тей; рівність усіх перед законом; законність; гласність і врахування громадської думки; об'єктивність). Ця група принципів характеризу-ється тим, що вона поширюється на всі сфери управлінської діяльнос-ті, а самі принципи закріплюються, як правило, в Конституції та за-конах України;

б) організаційні принципи побудови апарату державного управ-ління (галузевий, функціональний, територіальний). Вони є базою для визначення і розподілу компетенції між органами державного управління, створюючи, таким чином, єдиний механізм державного управління, який повинен функціонувати ефективно, не допускаючи паралелізму і дублювання;

в) організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного управління (нормативність діяльності, єдиноначальність, колегіальність, поділ управлінської праці, відповідальність за прийняті рішення, оперативна самостійність)1. Ця група принципів спрямова-не на визначення змісту діяльності конкретних органів державного управління, забезпечення дієвості управлінських процедур і ефектив-ності управлінських рішень.

Поряд із поділом принципів на групи найчастіше пропонується їхня класифікація на види, а саме:

а) загальносистемні: об'єктивності державного управління; демо-кратизму державного управління; правової упорядкованності держав-ного управління; законності державного управління; розподілу вла-ди в державному управлінні; публічності державного управління;

б) структурно-цільові: погодженності цілей державного управлін-ня за основними параметрами між собою; взаємодоповнювання ці-лей, при якому одна ціль сприяє іншій; підпорядкування приватних, локальних цілей загальним цілям державного управління;

в) структурно-функціональні: диференціація і фіксування функцій шляхом видання правових норм і закріплення управлінських функцій в компетенції органів державного управління; концентрації, яка обу-мовлює необхідність надання певному