Не викликає сумнівів необхідність адміністративної реформи в Україні, але якщо говорити про адміністративне право і його реформування, то це стосується його як галузі права, відповід-ної системи законодавства і аж ніяк не науки, оскільки суспільне при-значення адміністративного права завжди пов'язувалося з забезпечен-ням і охороною прав і свобод громадян та виконанням ними обов'язків у сфері державного управління, завданнями по організації управлін-ня суспільними справами. Звичайно, на різних етапах розвитку су-спільства і держави, правової системи пріоритети були різними, як і пріоритетність самої виконавчої влади та органів, що її здійснюють.

У Концепції визначено п'ять напрямів здійснення адміністратив-ної реформи: 1) створення нової правової бази, що регламентувати-ме державне управління в Україні;

2) формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного уп-равління;

3) кадрове забезпечення нової системи державного управ-ління;

4) зміцнення та формування нових фінансово-економічних ос-нов забезпечення системи державного управління;

5) наукове та інфор-маційне забезпечення системи державного управління, формування механізмів наукового інформаційного моніторингу її функціонування. Здійснення зазначених напрямів розраховано на відносно тривалий період і включає до себе три етапи.

Процес реформування має стосуватися системи органів виконав-чої влади (Кабінету Міністрів України, центральних та інших підві-домчих Кабінету Міністрів органів виконавчої влади, місцевих органів державної виконавчої влади), системи місцевого самовряду-вання та адміністративно-територіального устрою держави, питань організаційного, кадрового, фінансово-економічного, інформаційно-го, наукового забезпечення. Передбачено створення комплексного механізму організаційного забезпечення адміністративної реформи, який би охоплював головні складові адміністративних перетворень. Створення такого механізму має важливе значення, адже відомо, що через економічні, соціальні, правові реформи пройшли всі держави (в крайньому разі Європи) і ефективність їх проведення забезпечувала-ся спеціально створюваними організаціями. Вітчизняній практиці відомі неодноразові реформи, які розпочиналися, але так і не були доведені до завершення. Однією з причин цього була відсутність по-літичної волі та організаційного механізму забезпечення реформ.

Координацію заходів щодо проведення адміністративної рефор-ми покладено на Прем'єр-міністра України. Контроль за розроблен-ням та реалізацією пропозицій з питань реформування центральних органів виконавчої влади здійснює заступник Голови Державної комісії з проведення адміністративної реформи в Україні, віце-прем'єр-міністр України, а з питань реформування місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та державної служби — заступник Голови Державної комісії з проведення адмі-ністративної реформи в Україні, Глава Адміністрації Президента України. Відповідно до Указу створені робочі групи з проведення ре-форми органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та державної служби.

Правову основу адміністративної реформи становлять Консти-туція та закони України, які визначають статус центральних і місце-вих органів виконавчої влади, систему адміністративно-територіаль-ного устрою та організацію місцевого самоврядування. Для забезпе-чення реалізації положень Концепції адміністративної реформи в Україні передбачено підготовку інших концепцій та програм, законів України.

Перетворення у системі місцевого самоврядування повинні за-безпечуватися Координаційною радою з питань місцевого самовря-дування при Президентові України та Фондом сприяння місцевому самоврядуванню України.

6. Організаційна наука (наука управління )

Виникнення, розвиток і розмежування галузей наук – це тривалий і багатогранний процес. Підходи до визначення науки управління, трактування її сутності були і залишаються неоднозначними. На початку свого виникнення /друга половина XVIII ст. / вона зводилась до універсального опису управління через доповнення і розширення науки адміністративного права і адміністративної політики, що мало б давати певні знання про реально існуючу адміністрацію. Подальший розвиток різних галузей знань, які займалися вивченням організації та управління, призвели до розширення меж досліджень науки управління і в результаті до кризи її правової концепції.

Спеціалізація науки зробила неактуальною думку про можливість створення уніфікованого опису управління. Можна назвати кілька головних напрямів розвитку науки управління.

На розуміння науки управління та її завдань мав значний вплив на розвиток наук про організацію і керівництво, зокрема праксеологія –наука “про методи правильної, ефективної та раціональної людської діяльності”. Йдеться про техніку хорошої роботи як такої, про вказівки і застереження, які зберігають своє значення для будь-якої діяльності, аби б ця діяльність була найбільш ефективною.

Праксеологія є загальною теорією, яка може застосовуватись до явищ, пов’язаних з управлінням. Є.Старосьцяк зазначає, що предмет науки управління обмежується проблемами раціональної організації роботи адміністративного апарату, тому науку управління, у певному сенсі, можна назвати “логікою адміністрування”.

Досить чітке бачення науки управління та її предмета у французького вченого Бернара Гурнея. На його думку, наука управління може бути визначена як галузь суспільних наук, яка намагається дати опис і пояснення структури і діяльності органів, що становлять апарат держави і публічних колективів. Вона є наукою тому, що її предмет становлять не чисті випадковості і спеціаліст у галузі науки управління може давати пропозиції узагальнюючого характеру. Як соціальна наука вона вивчає думки, позицію і поведінку людей і груп, які становлять державну машину або пов’язані з нею. Спеціаліст у галузі науки управління використовує концепції та застосовує методи, вироблені різними галузями соціології або загальною соціологією.

Публічне управління, точніше – різні його аспекти можуть бути предметом дослідження інших суміжних наук. Виділяють такі аспекти управління: 1) політичний – участь у реалізації державної влади; 2) правовий – врегулювання управлінських відносин правом, тобто правовий характер організації і діяльності адміністрації; 3) соціологічний – врахування стосунків між людьми в процесі управління; 4) психологічний – врахування у цій сфері поведінки людей та її мотивування; 5) економічний – розпорядження матеріальними благами, а також господарська та інша діяльність; 6) праксеологічний – успішність чи неуспішність управлінської діяльності адміністрації.

Отже, до управлінських наук