за поділом прав та обов’язків між сторонами

За ознакою поділу прав та обов’язків між сторонами у зобов’язанні розрізняють односторонні та двосторонні договори. Односторонній договір – це коли одна сторона (особа) бере на себе обов’язок перед другою стороною (особою) вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги без виникнення зустрічного обов’язку щодо першої сторони. До односторонніх договорів належать переважно так звані реальні договори. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикодавець) має право вимагати повернення переданих другій стороні (позичальнику) у власність грошей або речей, визнаних родовими ознаками, а позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві таку саму суму або рівну кількість речей того самого роду і якості (ст. 1046 ЦК України). Односторонніми є договори дарування, позики, безоплатного користування майном тощо. Отже, в односторонньому договорі одна сторона є лише кредитором, а інша – лише боржником.

Більшість цивільно-правових договорів є двосторонніми. Двосторонній договір – це договір за яким права та обов’язки покладено на обидві сторони зобов’язання, що виникло з цього договору. Так, наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов’язаний передати покупцю

Переважна більшість договорів у цивільному праві є двосторонніми (купівля-продаж, поставка, оренда, комісія тощо). так, наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов’язаний передати покупцю певну річ і має право вимагати від покупця сплати покупної ціни, а покупець, навпаки, зобов’язаний сплатити продавцю визначену договором грошову суму і вимагати від нього передання речі. Таким чином, у двосторонніх договорах кожна із сторін є водночас і кредитором і боржником: кредитором - відносно того, що вона має право вимагати від другої сторони, і боржником – відносно того, що вона зобов’язана вчити на користь другої сторони. Права і обов’язки сторін у двосторонніх договорах завжди взаємопов’язані між собою. Отже, поки одна сторона не виконає свій обов’язок, інша сторона не може реалізувати своє право.

за правилами формування змісту договори

Так, за правилами формування змісту договори поділяються на іменні й безіменні. Іменні це ті, які мають легальну назву, представлені в ЦК України або в інших нормативних актах, що визначають їх поняття, коло прав та обов’язків сторін (Закон “Про лізинг”, Закон “Про оренду державного та комунального майна”). Безіменні договори безпосередньо законодавством не регулюються, але сторонами на практиці застосовуються (агентний договір, франчайзинг, інжиніринг тощо).

залежно від наявності вказівки на строк

Залежно від наявності вказівки на строк договори бувають строковими і безстроковими.

У безстрокових договорах не визначається ні момент вступу їх у дію, ні момент припинення. Така угода, як правило, негайно набирає чинності і припиняється на вимогу однієї із сторін (наприклад, договір майнового найму, укладений на невизначений термін).

Строковими є договори, у яких визначено момент виникнення у їх сторін прав і обов'язків, тривалість існування зобов'язання, момент припинення тощо.

Від строкових необхідно відрізняти умовні договори, у яких виникнення, зміна або припинення цивільних прав і обов'язків пов'язується з настанням певної обставини. Для того, щоб договір був визнаним умовним, ця обставина мусить мати місце в майбутньому, і до того ж невідомо, настане вона чи ні.

Отже, умовні договори відрізняються від строкових тим, що строк настає завжди, а от умова може настати, а може і не настати.

залежно від способу виникнення

Залежно від способу виникнення розрізняють формальні, реальні і консенсуальні договори.

Консенсуальні договори (від лат. консенсус - угода ) - це такі, які виникають у момент намірів сторін, виражених словами або конклюдентними діями, тобто достатньо досягнення сторонами домовленості з усіх істотних умов. З моменту досягнення згоди договір вважається укладеним, у його сторін виникають відповідні права і обов'язки. Так, досягнення сторонами договору купівлі-продажу згоди щодо предмета й ціни породжує обов'язок продавця передати річ у власність покупця і зустрічний обов'язок покупця сплатити певну грошову суму (ст.662, 692 ЦК України).

Для укладання реального договору (від лат. геs - річ) необхідні не тільки узгодження волі сторін, а й передача речі - об'єкта договору. Поки передача речі не відбудеться, договір не вважається укладеним. Наприклад, реальною угодою є договір позики (ст. 827 ЦК України доки гроші не передані позичальнику, права і обов'язки у сторін не виникають). Отже, обіцянка дати гроші у позику не означає, що потенційний позичальник набуває права вимагати виконання цієї обіцянки.

Для укладання формального договору необхідні два моменти: узгодження волевиявлення сторін (консенсус) та вираження волі у певній формі, що визначена законом (наприклад, рента ст. 732 ЦК України, дарування ч. 2-4 ст. 719 ЦК України). Форма договорів письмова або нотаріальна, причому здебільшого регулюється імперативними нормами. Як консенсуальний, так і реальний договір може бути формальним .

залежно від основ укладення

По підставах укладення усі договори діляться на вільні та обов'язкові. Вільні - це такі договори, укладення яких цілком залежить від розсуду сторін. Укладення же обов'язкових договорів, як це випливає із самої назви, є обов'язковим для однієї або обох сторін. Більшість договорів носить вільний характер. Вони укладаються за бажанням обох сторін, що цілком відповідає потребам ринкової економіки.

Однак в умовах економічно розвитого суспільства зустрічаються й обов'язкові договори. Хоча в законі і проголошено свободу договорів, але реально, якщо аналізувати законодавство, що регулює різні відносини, ми побачимо безліч випадків, коли укладення договорів є обов’язковим для однієї із сторін. Обов'язок укладання договору може випливати із самого нормативного акта. Наприклад, у силу прямої вказівки закону у