яких не може існувати як людська істота. Права людини відмінні від інших прав у двох аспектах. По-перше, кожна людина наділена правами людини від народження. Права людини не можна надати або придбати. Вони рівною мірою стосуються різних людей. По-друге, зобовязання по дотриманню прав людини покладено на державу та її органи, а не на інших індивідів. Інакше кажучи, держава зобовязана не тільки утримуватись від порушень прав людини, а й захищати одних індивідів від замахів інших.
Ідея прав людини виникла з необхідності захищати індивіда від зловживань державною владою. Тому перша ідея прав людини фокусувалася на обовязках держави утримуватись від певних дій. Іншим джерелом ідеї прав людини є уявлення про те, що необхідно людській істоті для гідного існування. В цьому відношенні права людини є для держави орієнтиром у прийнятті мір, направлених на всебічний розвиток особистості.
Термін “права людини” відноситься до досить широкого спектру прав: від права на життя до права вільно приймати участь в культурному житті суспільства. На міжнародному рівні розрізняють громадянські та політичні права, з одного боку, та економічні, соціальні та культурні права, з іншого.
Термін “громадянські права” застосовується по відношенню до прав, зазначених у 1-18 статтях Загальної декларації прав людини.
До політичних відносять права, зазначені в 19-21 статтях Загальної декларації прав людини: свобода виразу думок, свобода мирних зібрань та асоціацій, право обирати та бути обраним.
Економічні та соціальні права визначені в статтях 22-26 Декларації. Культурні права (статті 27,28): право на участь в культурному житті суспільства, право на захист моральних та матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних або художніх праць.
Однією з можливих класифікацій прав людини є поділ на “класичні” та “соціальні” права. Класичні права включають громадянські та політичні права, мета яких обмеження влади держави по відношенню до індивіда. Під “соціальними” розуміють економічні, соціальні та культурні права, що вимагають від держави забезпечення індивіду належного існування.
Розподіл між класичними та соціальними правами не є абсолютним. Наприклад, класичне право на справедливий суд вимагає від держави не тільки невтручання в діяльність судових установ, але й створення умов для їх нормального функціонування.
Незважаючи на те, що метою прав людини є захист кожного окремого індивіда, деякі з них можуть здійснюватись індивідами лише спільно: свобода мирних зібрань, право створювати профсоюзи та вступати до них, тощо.
Права людини та міжнародне право
З давніх часів народи та держави встановлюють відносини. З часом виробилися стабільні форми цих відносин, їх зараз називають “міжнародним правом”.
Міжнародне право регулює велике коло питань, що включають до свого складу безпеку, дипломатичні відносини, торгівлю, культуру і, звісно, права людини. Існує велика різниця між системою міжнародного права та правовим системами окремих держав. В міжнародному праві немає єдиної законодавчої влади, а також інституту, що має, як виконавча влада в окремій державі, монополію на використання сили. Тож міжнародне право, в тому числі й міжнародне право в галузі прав людини, може зявитись лише за згодою держав, що є його субєктами, та значною мірою залежить від згоди окремих держав дотримуватись його.
Приєднуючись до угоди по правам людини, держава бере на себе зобовязання виконувати зазначені в ньому зобовязання та забезпечувати відповідність своїх національних законів положенням договору. Таким чином, приєднання до угоди у галузі прав людини передбачає підзвітність держави перед світовою спільнотою, перед іншими державами, що також ратифікували цю угоду, перед власними громадянами та іншими особами, що проживають на його території.
Право міжнародних угод є головною часткою сучасного міжнародного права. Окрім угод існує велика кількість інших документів (декларації, резолюції, акти...), що не мають обовязкової сили. Але ці документи мають значний моральний вплив та є політичним руководством для держав при проведенні ними політики. Цінність цих документів у їх признанні та прийнятті значною кількістю держав, тож навіть не маючи обовязкової сили, вони можуть розглядатись як документи, що декларують загально прийняти принципи в межах міжнародного суспільства. Найкращім прикладом є Загальна декларація прав людини, що не є обовязковою з формальної точки зору. В той же час Декларація є основою багатьох інших документів, що мають обовязкову силу. “Загальна декларація в якості загального стандарту прогресу для усіх народів та всіх націй ... не тільки виділяє політичну думку нашого часу, але й впливає на мислення законодавців усього світу”. (Даг Хаммаршельд, другий Генеральний секретар ООН 1953-1961 рр.)
Міжнародні організації з прав людини та їх діяльність
Організація об’єднаних націй ()
Право на развитие является показателем уважения всех других прав человека. Наша цель заключается в том, чтобы создать условия, при которых все люди могут максимально раскрыть свои потенциальные возможности и содействовать развитию общества в целом.
Кофи Аннан, Генеральный секретарь ООН
ООН це універсальна міжурядова міжнародна організація, що допомагає державам усього світу знаходити шляхи врегулювання конфліктів та розв’язувати з якими повсякчас зустрічаються люди. Основою діяльності ООН є Устав міжнародний договір, згідно з яким держави-члени зобовязуються також й приймати міри для захисту прав людини в усьому світі.
Генеральна асамблея
Генеральна асамблея, яку іноді називають найближчим аналогом загальносвітового парламенту, є головним радним органом ООН. В ній представлені усі держави-члени, кожне з яких має один голос. Асамблея має право обговорювати на своїх засіданнях усі питання в межах уставу ООН. Вона також виробляє рекомендації у цілях “сприяння здійсненню прав людини та головних свобод для усіх без різниці раси, мови, релігії”. Починаючи з 1948 року Генеральна