Східні держави мали багато загального. Усі вони були абсолютними монархіями, деспотами; володіли могутнім чиновницьким апаратом; в основі їхньої економіки лежала державна форма власності на основні засобів виробництва (влада-власність), а приватна власність мала другорядне значення.

Східний шлях виникнення держави являв собою плавний перехід, переростання первісного, родоплемінного суспільства в державу.

Основними причинами появи держави тут були:

Державний апарат виник з апарата керування родоплемінними об'єднаннями. Виділяючись із суспільства, державний апарат став багато в чому протилежним йому по своїх інтересах, поступово відокремився від іншого суспільства, перетворився в панівний клас, що експлуатує працю общинників.

Варто вказати і на те, що східне суспільство було стагнаційним: протягом століть, а іноді і тисячоліть воно практично не розвивалася. Так, держава в Китаї виникла на кілька століть раніше, ніж у Європі (Греція, Рим). Хоча там мали місце істотні соціальні потрясіння (іноземні завоювання, селянські повстання, у тому числі і переможні, і т.п.), вони приводили лише до зміни царюючих династій, саме ж суспільство аж до початку XX ст. залишалося в основному незмінним.

Західний (європейський) шлях виникнення держави.

На відміну від східного шляху, що мали універсальний характер, західний шлях був явищем свого роду унікальним. Однак треба мати на увазі, що саме західне суспільство стало “локомотивом історії”, саме європейські держави в короткий історичний термін значно обігнали раніше виниклі східні й у вирішальному ступені визначили весь хід людського прогресу.

Ведучим державотворним фактором на території Європи був класовий поділ суспільства. Тут на стадії протодержави, формою якої була “військова демократія”, відбувалося інтенсивне формування приватної власності на землю, а також на інші засоби виробництва - худобу, рабів.

Ф. Энгельс відзначав, що в найбільш “чистому” виді це можна спостерігати на прикладі Древніх Афін, де держава розвивалася, частино утворивши органи родового ладу, частино витісняючи їх шляхом упровадження нових органів, замінивши їх поступово дійсними органами влади. Місце “збройного народу” займає збройна “публічна влада”, що вже не збігається із суспільством, відчужена від нього і готова виступити проти народу. Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства. – М.: 1970,-С.169-176

Уже на ранньому етапі розкладання общинного ладу спостерігається економічна нерівність: в аристократів (героїв, базилевсів) земельних наділів, рабів, худоби, знарядь праці більше, ніж у рядових общинників. Поряд з рабством, що носило переважно патріархальний характер, коли рабів використовувалися як домашню прислугу і вони не були основною продуктивною силою, з'являється наймана праця, батрацтво безнаділених общинників. В міру розвитку приватної власності росте вплив економічно сильної групи, що прагне послабити роль народних зборів, базилевса (виступаючого воєначальником, верховним жерцем, верховним суддею) і передати владу своїм представникам.

Тертя, між спадкоємною аристократією і масами, що приймали з часом дуже гострі форми, обтяжувалася боротьбою за владу іншої групи власників приватної власності, нажитої морським грабежем і торгівлею. У кінцевому рахунку, найбільш багаті власники почали займати відповідальні державні посади - панування родової знаті було ліквідовано.

Отже, для генезису Афінської держави характерно те, що вона виникла безпосередньо і, насамперед із класових антагонізмів. Поступово формована приватна власність стала базою, фундаментом для твердження економічного панування імущих класів. У свою чергу, це дозволило опанувати інститутами публічної влади і використовувати їх для захисту своїх інтересів. У літературі Афіни нерідко називаються класичною формою виникнення державності.22 Пиголкин А.С. Общая теория права. –М.:1995.-С.61

У Древній Спарті особливості виникнення держави були обумовлені слідуючими обставинами: спартанська громада завоювала сусідні території, населення яких перетворилося в общинних, а не особистих рабів-ілотів, чисельність яких багаторазово перевищувала чисельність спартанців. Необхідність керувати ними і тримати в покорі зажадала створення нових органів влади, нового апарату. Разом з тим прагнення не допустити майнової нерівності, а, отже, і соціальної напруженості серед “корінних” спартанців – недопущення в цих умовах приватної власності на рабів і на землю, що, залишаючись у державній власності, поділялася на рівні ділянки по числу повноправних жителів. Постійна погроза повстання ілотів і інших обставин привели до того, що Спарта стала аристократичною республікою з дуже твердими, навіть терористичними методами керування і збереженими значними пережитками первісно-общинного ладу. Жорстокість режиму, що проводив лінію на зрівняльність, сприяла, як би консервації порядків, що існували, не давала виникнути тій соціальній силі, що могла б прискорити ліквідацію залишків родоплемінної організації.

У Римі процес формування класів і держави в силу ряду причин гальмувався, і перехідний до держави період розтяглядався сторіччями. У боротьбі, що тривала 200 років між двома групами вільних членів римського родоплемінного суспільства плебеї виривали в патриціїв одну поступку за іншою. У результаті цих перемог громадська організація Рима стала займати значну демократичність. Приміром, затвердилася рівноправність усіх вільних громадян, закріпився принцип, відповідно до якого всякий громадянин був одночасно хліборобом і воїном, установилося і вагоме соціально-політичне значення общинної землі. Усе це сповільнювало розвиток майнової і соціальної нерівності в середовищі вільних громадян і формування приватної власності як важливого фактора класоутворення.

Положення змінилося лише до кінця II ст. до н.е. з початком масового обезземелювання селян. З іншого боку, у результаті завоювань, що не припинялися, у містах і сільських місцевостях накопичується така маса рабів, що римська родина, яка традиційно виконувала децентралізована функцію придушення, утримання і покори невільних, виявилася не в змозі її здійснювати. (Між II ст. до н.е. і