1. Поняття покарання.
Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль вииконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного та культурно - виховного характеру. В системі цих заходів певне місце зацмає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка існує в санкції кожної кримінально – правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.
У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причн та умов. На підтвердження цього сілд зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск’є, Бекаріа та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злоин, ніж буде вимушений карати за нього, найшли свій розвиток і підтвердження в науці кримінального права та практиці боротьби зі злочинністю. В зазначеному аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заході державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, що їх скоїли, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить його каральній і попереджувальній суті як найгостіршого, найсуворішого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодавстов та практика його застосування переконують, що держава приділяє покаранню досить велике значення у виконанні свого обов’язку захищати суспільний лад, політичну та економічну системи, всі форми власності, права і свободи громадня, а так само правопорядок від злочинних посягань.
Таким чином, покарння як один з центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони найважливіших суспільних відносин. На думку багатьох авторів, воно є провідною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відновідальності і разом з тим покликане забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.
Однак значна роль покарання у боротьбі зі злочинністю не виправдовує тенденції до його ужорсточення, яка спостергалася багато років. На жаль, ця тенденція не змінилася і зараз. Вона знаходить свій вияв у законодавстві, і у практиці його застосування. Досить зазначити, що в КК України з 512 санкцій 443 передбачають позбавлення волі, причому 124 — на строк до 10 — 15 років. Позбавлення волі превалює і в судовій практиці. Судами України за останні роки до позбавлення волі засуджувалося до 60% підсудних. Причини цього полягають, очевидно, не тільки в зростанні злочиності, а й в поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосввідомості хибної думки, що найкращий засіб боротьби зі злочиністю — ужорсточення покарання. Таку позицію необхідно змінювати. Історія боротьби зі злочиннистю у багатьох країнах, незалежно від їх суспільного ладу, свідчить, що ужорсточення покарання не дає бажаних наслідків. Навпаки, жорстокість покарання переконує виновного в його несправедливости, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів, тому значущість покарання у боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю та неминучістю застосування за кожний вчинений злочин. Роль і значення покарання багато в чому залежать від правильності його призначення і реалізації. Воно повинно бути відповідним тяжкості вчиненого злочину. Тільки таке покарання винний та інші особи сприймають як остаточний і дійсно заслужений наслідок злочинної поведінки.
Застосування покарання завжди повинно здійснюватися з додержанням основних напрямів, притаманних кримінальній політиці:
а) застосування суворих мір покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі злочини;
б) застосування менш суворих мір покарання, передусім покарань, не пов'язаних з ізолюванням винного від суспільства, і навіть умовного засудження або відстрочення виконання покарання осіб, які уперше вчинили менш тяжкі злочини або злочини, що не являють великої суспшьної небезпеки.
Поєднання цих двох напрямків є обов 'язковим у здійсненні каральної політики судових органів на сучасному етапі боротьби зі злочинністю.
Чинне кримінальне законодавство не містить визначення поняття покарання. Однак аналіз окремих кримінально-правових норм і практика їх застосування дає можливість виділити найважливіші його ознаки і на їх підставі дати визначення такого поняття.
Важливим завданням правової держави є охорона основних суспілъних відносин від злочинних посягань. Здійснення цього завдання в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними і якому покаранню підлягають особи, що їх вчинили. Отже, караність є складовою частиною кримінально-правових норм, без якої неможливо регулювати і охороняти суспільні відносини. За своєю суттю караність є особливою мірою державного примушування, котра застосовується до осіб, що вчинили злочинні посягання. Покарання як міра державного примушування виступає засобом впливу на поведінку людини, примушує особу до законопослушної поведінки. В цьому і полягає перша важлива ознака покарання — це передусім особлива міра державного примушування, яка є його складовою частиною, що визначає його соціалъний зміст.
Друга ознака покарання закріплена в ст. 3 КК, де чітко записано, що покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину. Отже, застосування покарання є кінцевим етапом кримінальної відповідальності. Це логічний типовий наслідок злочину. Інші методи реагуваиня держави на злочин, передбачені законом, такі як звільнення від покарання на підставі ст. 50 КК, звільнення ввд кримінальної відповідальності із застосуванням заходів адміністративного стягнення або громадського
