Мета виправлення передбачає усунення суспільної небезпеки особи, тобто такий вплив покарання, внаслідок якого засуджений під час і після його відбування не вчиняє нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість злочинця внести корективи в його соціально-психологічні властивості нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити дотримуватися положень кримінального закону або, ще краще, прищепити, хай навітъ під страхом покарання, законопослушність, повагу до закону. Досягнення таких наслідків називаютъ юридичним виправленням. Це досить важливий підсумок застосування покарання.

Вказівка ст. 22 КК на те, що метою покарання є не тільки виправлення, а й ще перевиховання засудженого піддається обгрунтованій критиці і потребує уточнення. В літературі немає одностайності щодо оцінки змісту цих понять. Одні автори не вбачають відмінностей між виправленням і перевихованням, вважають їх синонімами, єдиним етапом впливу на засудженого, а вказівку закону на перевиховання зроблено для того щоб підкреслити значущість цієї мети покарання. На думку других, перевиховання — це більш значні зміни у свідомості і соціально - психологічних постановах особи. Воно пов'язане з глибокими змінами в поглядах, звичках, інтересах засудженого, внаслідок чого досягається його моральне виправлення. Треті автори вважають, що вказівка закону на мету перевиховання є помилковою. Мати на меті покарання перевиховання означає перебільшувати можливості покарання як соціального явища. Як з точки зору науки, так і з урахуванням нашоі практики виконання покарань досягнення цієї мети навряд чи можливе. жаль, реалії наших пенітенціарних установ не дають підстав для віднесення їх до осередку морального виховання. Тому з точки зору практики покарання більш обгрунтовано ставити перед ним лише мету юридичного виправлення засудженого. Досягнення цієї мети забезпечується самим призначенням покарання, режимом його відбування, залученням до праці, організацією навчання професії, переконанням, роз’ясненням кримінального законодавства, заходами виховного характекру та іншою освітньою роботою з засудженим.

Мета спеціального (окремого) запобігання полягає в такому впливі покарання на засудженого, котрий виключає рецидив його злочинної поведінки. Відвернення вчинення нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більш — виконанням покарання, коли особу поставлено в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинення нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо фізично позбавляють або значно обмежують його можливості вчинити нові злочини. Досягненню цієї мети сприяють положення закону, які посилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує відповідальність, п. 1 ст. 41 КК; можливість визнання такої особи особливо небезпечним рецидивістом — ст. 26 КК; більш суворі правила і межі призначення покарання — ст. 43 КК). У багатьох нормах Особливої частини КК рецидив злочину визначає кваліфікований склад і за нього передбачено більш суворе покарання. Усе це шляхом залякування стримує таку особу від вчинення нового злочину.

Мета загального запобігання передбачає такий вплив покарання, який забезпечуе запобігання вчиненню злочинів з боку інших нестійких осіб. Покарання звертає цю мету саме на осіб, схильних до вчинення злочинів. Переважна частина громадян не потребує такого впливу покарання. Вони не належать до категорії осіб, схильних до вчинення злочинів, і не вчиняють їх не під погрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадянських і релігійних настанов і переконань. Щодо таких громадян кримінальне покарання підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосвідомості. Досягнення мети загального запобігання забезпечується самим опублікуванням законів, санкції котрих попереджують про покарання кожного, хто їх порушуватиме, засудженням винного, призначенням покарання та його виконанням. Погроза неминучості покарання є засобом залякування антисуспільних елементів, схильних до вчинення злочинів. Найчастіше саме залякування, страх перед погрожуючим покаранням стримують таких осіб від вчинення злочину. Причому переважаючий вплив тут робить неминучість покарання, а не його суворість.

Деякі автори вважають, що одні види покарання розраховані на досягнення мети загального запобігання, а інші — на досягнення їх спеціального запобігання.

Використана література

С. В. Полубинська “Цілі кримінаьної відповідальності”, М. 1990.

М. І. Бажанов “Кримінальне право”, Х., 1997.