Проте при всій абстрактності статутних положень, що стосуються прав людини, не можна не відзначити найважливішу роль Статуту в створенні правової бази для здійснення нормотворчої діяльності з точною фіксацією предмета регулювання: а) основні права людини, б) гідність і цінність людської особистості, в) боротьба з дискримінацією (рівність прав чоловіків і жінок, великих і малих націй).

Отже, першим об'єктом нормотворчої діяльності ООН повинні були стати основні права людини. З цією метою 16 лютого 1946 р. була створена Комісія з прав людини, мандатом якої була розробка міжнародних декларацій або конвенцій з питань громадянських свобод [15]. Комісія була сформована в складі 18 представників держав, обраних за принципом рівного географічного представництва. Таким чином, до складу Комісії ввійшли представники країн, що належать до різних континентів - Європа (Англія, Франція, Бельгія), Америка (США, Чилі), Азія (Китай, Індія), Африка (Єгипет), Австралія, і до різноманітних політичних систем (СРСР, Україна, Білорусія, Польща), що спрямовувало роботу Комісії на узагальнення різноманітних доктринальних підходів, ідеологій і національного законодавства. Крім того, з метою надання допомоги Комісії з прав людини в Секретаріаті ООН був створений Департамент по правам людини, який очолив відомий канадський професор, спеціаліст у сфері міжнародного права Джон Хамфрі [16]. Підготовлений їм великий документ «Документовані нотатки», що узагальнює національне законодавство держав по правах людини і проекти неурядових міжнародних організацій, став основою роботи Комісії з прав людини.

Для підготовки Декларації була створена тимчасова робоча група, до складу якої увійшли Елеонора Рузвельт, французький професор Рене Кассен, філософ за освітою Шарль Малік (Ліван), що одержав освіту у Гарварді і замінив згодом Елеонору Рузвельт на посаді голови Комісії з прав людини. Доповідачем, якому доручалося підготувати початковий текст Декларації, був призначений Рене Кассен. Хоча були створені три робочі групи, найбільш ретельна робота велася над Декларацією прав людини. Вже на 2-й сесії Комісії з прав людини, що проходила в грудні 1947 р., був поданий практично закінчений проект Декларації, підготовлений Кассеном, заснований на «Документованих нотатках» Департаменту по правам людини Секретаріату ООН. Після обговорення в Комісії він був відправлений на зауваження урядам.

На 3-й сесії (червень 1948 р.) Комісія з прав людини, після вивчення небагатьох зауважень урядів, завершила роботу над проектом Декларації й подала його в ЕКОСОС, що направив його для остаточної доробки і прийняття в III Комітет Генеральної Асамблеї ООН, що проходила в Парижі з вересня по грудень 1948 р. [17]. Таким чином, робота над текстом Декларації про права людини була завершена протягом 2 років, що свідчить про високий ступінь ефективності діяльності членів Комісії з прав людини, що готували даний документ в умовах постійної дипломатичної боротьби. Як було зазначено, об'єднання в Комісії з прав людини й особливо в III Комітеті Генеральної Асамблеї ООН (куди входили 58 держав-членів ООН) представників різноманітних філософських, ідеологічних і релігійних поглядів щодо походження й змісту прав людини викликало гострі дискусії по кожній статті проекту Декларації, особливо в III Комітеті Генеральної Асамблеї. Про це красномовно свідчать такі факти. З вересня по грудень III Комітет ГА ООН провів 85 засідань по проекту Декларації, а голосування проходило 1400 разів, тобто фактично по кожному слову і кожній поправці [18].

Якщо говорити про філософські розбіжності, то вони стосувалися головним чином природи прав людини. Прихильники природно-правової теорії, в основному європейські країни, наполягали на включення в преамбулу вказівки на Божество як на джерело походження прав людини, вважаючи, що підкреслення саме такого взаємозв'язку буде стримуючим чинником для держав щодо порушення прав людини [19]. Вказівка на божественну природу прав людини було неприйнятно для соціалістичних країн і мусульманських держав. Крім того, вони заявляли, що природна теорія походження прав людини відбиває європейську концепцію, не беручі до уваги існування інших культурних традицій [20]. У результаті в якості компромісного варіанта з преамбули Декларації було виключене нагадування про природу прав людини.

Найбільш гострі дебати і розбіжності розгорнулися між представниками соціалістичних і західних країн з приводу змісту прав людини.

Західні країни, базуючись на визнанні пріоритетності індивідуальних прав як абсолютній і властивій кожній людині, на відміну від соціально-економічних, наполягали на обмеженні змісту Декларації тільки фіксацією цивільно-політичних прав за аналогією з французьким і американським конституційним законодавством XVIII в. Представники США вважали, що економічні і соціальні права повинні служити тільки цілям і намірам, але не можуть розглядатися як права, що потребують захисти з боку держави [21].

Радянські представники цілком слушно вказували на необхідність використання конституційного досвіду всіх країн, у тому числі і соціалістичних, на нерозривність цивільно-політичних і соціально-економічних прав, надання яких людині у всій повноті є доказом їхньої поваги і дотримання в державі. Більшість представників держав у III Комітеті, особливо з країн, що розвиваються, підтримало цю позицію, і ряд соціально-економічних прав, таких як право на працю, на відпочинок, освіту, соціальне забезпечення, були включені до тексту Декларації.

Набуттям радянської дипломатії є положення Декларації про універсальність проголошених прав і їхньої застосованості на будь-якій території, до якої людина належить, «незалежно від того, чи є