Соціальне управління, як особливий вид управління, являє собою вплив одних людей на інших з метою упорядкування соціально важливих процесів, забезпечення стійкого розвитку соціальних систем. Це механізм організації громадських зв’язків, що здійснюються всіма державними органами, незалежно від конкретного призначення, органами місцевого самоврядування, а також об’єднання громадян. Воно характеризується такими ознаками, як:

проявляється через спільну діяльність людей, організує їх для такої діяльності у відповідні колективи та організаційно оформлює;

має на меті упорядкування спільної діяльності шляхом забезпечення погоджених індивідуальних дій учасників такої діяльності через вплив на їх поведінку (волю);

виступає в ролі регулятора управлінських взаємовідносин, що виникають між суб’єктом та об’єктом у процесі реалізації функцій соціального управління;

є владним, оскільки базується на підпорядковуванні волі учасників управлінських відносин;

має особливий апарат реалізації через організаційно оформлені групи людей.

Прийнято поділяти соціальне управління на громадське та державне. Громадське – це управління, яке здійснюється органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, іншими недержавними організаціями. Державне – це специфічний вид державної діяльності, тобто виконавча діяльність, функціонування якої пов’язане з формуванням особливої правової галузі – адміністративного права.

Поняття державного управління.

Термін «державне управління» широко використовується у вітчизняній і закордонній науковій літературі, а також у законодавстві багатьох країн. Більш 70 років він використовувався й у нас, даючи тим самим конституційні підстави для виділення даного виду державної діяльності.

Конституція України відмовилася від цього терміна. Замість нього впроваджується новий термін – виконавча влада. Так, у відповідності до Конституції України державна влада здійснюється на основі поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

У зв'язку з цим становить інтерес співвідношення державного управління і виконавчої влади. Але, насамперед, з'ясуємо, який зміст вкладався в поняття державного управління до 80-х років.

Будь-яка діяльність складається з рішення, його реалізації (виконання) і контролю за реалізацією.

Власне кажучи, на подібній основі будується державний апарат, тобто сукупність органів, що виражають державну владу. Відповідно в рамках цього апарата відбувається «поділ праці» по здійсненню державних задач і функцію. Воно припускає, що і знаходило своє конституційне вираження, виділення органів державної влади (так називалися Ради всіх рівнів), органів державного управління і судових органів. Кожний з них був покликаний здійснювати той чи інший вид державної діяльності. Так, на долю державної влади припадало рішення найбільш важливих питань державного і громадського життя у формі законів (створення законів); органи державного управління в основному здійснювали реалізацію законів (проведення їх у виконання); судові органи виконували законоохоронну функцію.

Державне управління є видом соціального управління. Державне управління – це самостійний вид державної діяльності, що має підзаконний, організовуючий, виконавчо – розпорядчий характер органів (посадових осіб) щодо практичної реалізації функцій та завдань держави в процесі регулювання економічною, соціально – культурною та адміністративно – політичною сферами.

Місце і роль державного управління в механізмі «поділу праці» визначалися наступними характеристиками:

державне управління – підзаконна діяльність, здійснювана «на основі виконання закону»; вона другорядна стосовно законодавчої діяльності.

Змістом державного управління є комплекс функцій, які називаються функціями управління.

Сутність державного управління проявляється в його особливостях, а саме:

другорядний, підзаконний характер;

організуючий характер;

систематична, неперервна діяльність, направлена на збереження соціальної системи, її зміцнення та розвиток;

універсальний характер в часі та просторі, тобто здійснюється завжди і кругом, де функціонують людські колективи;

суб’єкти державного управління використовують наявні у них правові та фактичні можливості для застосування позасудового, тобто адміністративного примусу;

у віданні органів державного управління знаходиться фактична державна міць: правові, інформаційні, економічні, технічні, ідеологічні, організаційні ресурси, якими вони розпоряджаються;

наявність великого державного апарату;

підконтрольний характер діяльності.

Сутність виконавчої влади зводиться до такого:

Виконавча влада є відносно самостійною гілкою (формою, видом) єдиної державної влади в Україні – атрибутом державно – владного механізму, побудованого на засадах поділу влади, і здійснюється поряд з законодавчою і судовою, тісно з ними взаємодіючи.

Виконавча влада є самостійною лише у зв’язку з практичною реалізацією Конституції , законів України в загальнодержавному та функціонально – компетенційному масштабі. На неї покладається найбільша частина загальнодержавних функцій.

Виконавча влада має державно – правову природу, наділена владними повноваженнями, що проявляється в її можливостях впливати на поведінку людей, їх об’єднань, праві і можливостях підкоряти собі волю інших.

Виконавча влада здійснюється на засадах поділу державної влади на гілки не на всіх рівнях, а лише на вищому, оскільки на місцевому рівні відсутні законодавчі органи. На рівні району у місті є судові органи, в той же час відсутні органи виконавчої влади (державного

Принципи державного управління – це основоположні ідеї, наукові положення даного виду діяльності. Вони класифікуються на:

загальносистемні:

об’єктивності державного управління;

демократизму державного управління;

правової упорядкованості державного управління;

законності державного управління;

розподілу влади в державному управлінні;

публічності державного управління;

структурно – цільові:

погодженості між собою цілей державного управління за основними параметрами;

взаємодоповнювання цілей, при якому одна ціль сприяє іншій;

підпорядкування приватних, локальних цілей