Правосуб'єктність державно-територіальних утворень і їхнього населення, їхня можливість вступати в ті чи інші правовідносини визначаються міжнародно-правовими актами, Конституцією держави, іншими законами. Так, обсяг повноважень Російської Федерації і її суб'єктів визначається Конституцією РФ, конституціями республік у складі Федерації, статутами країв, областей і інших суб'єктів Федерації й ін.

Правосуб'єктність органів держави, що володіють владними повноваженнями, визначається їхньою компетенцією, а правосуб'єктність організацій і індивідуальних суб'єктів, що здійснюють виробничу, комерційну й іншу господарську діяльність і зареєстрованих у встановленому порядку, — статусом юридичної особи. Обсяг компетенції і юридичного статусу залежить перш за все від цілей створення і діяльності державного чи органа юридичної особи.

Розрізняється три види правосуб’єктності: загальна (здатність, абстрактна по суті, бути суб'єктом права взагалі); галузева (здатність бути суб'єктом права відповідної правової галузі); спеціальна (здатність бути суб'єктом визначеної групи суспільних відносин у рамках конкретної галузі права).

Загальною правосуб'єктністю володіють усі суб'єкти. Зокрема, усі громадяни потенційно можуть стати носіями практично всіх прав і обов'язків. Виключення складають лише ті, котрі обумовлені незмінними (наприклад, підлога) чи необоротними (такими, як вік, невиліковна щиросердечна хвороба) обставинами.

Галузевою і спеціальною правосуб'єктністю володіють не всі особи. Суб'єктом кримінально-правових відносин, наприклад, можуть бути тільки громадяни й інші індивідуальні суб'єкти, але не організації, а суб'єктом відносин відповідальності за посадові злочини — тільки посадові особи і представники влади.

Варто мати на увазі, що право- і дієздатність розділяються тільки в цивільному праві. Цивільна правоздатність виникає з моменту народження (наприклад, право мати власність), а дієздатність з'являється пізніше — обмежена з 14 і повна з 18 років. В інших же галузях права право- і дієздатність нерозривні й утворять єдину праводієздатність: якщо людина має визначене право, він завжди може реалізувати його самостійно.

І правоздатність, і дієздатність громадянина можуть бути обмежені тільки у випадках, установлених законом, і тільки в судовому порядку.

§ 39. Юридичний зміст правовідносин.

Правове відношення має матеріальний, вольовий і юридичний зміст. Матеріальне, чи фактичне, складають ті суспільні відносини, що опосередковуються правом; вольове - державна воля, втілена в правовій нормі й у

виниклому на її основі правовідносини, а також вольові акти його учасників; юридичний зміст утворять суб'єктивні права та обов'язки сторін (суб'єктів) правовідносини.

Правове регулювання здійснюється головним чином через механізм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, саме цим воно відрізняється від будь-якого іншого нормативного регулювання, наприклад морального. Зазначені права й обов'язки, листуючись один одному в рамках визначеного правовідносини, і виступають його юридичним змістом.

Суб'єктивне право визначається в правовій науці як гарантовані законом вид і міра можливого чи дозволеного поводження особи. А юридичний обов'язок - як вид і міра належного чи необхідного поводження. В основі суб'єктивного права лежить юридично забезпечена можливість; в основі обов'язку - юридично закріплена необхідність. Носій можливості називається уповноваженим, носій обов'язку – правозобов‘язаним. Перший може робити відомі дії; другий зобов'язаний їхній виконувати.

Структура суб'єктивного права. Суб'єктивне право - це визначена правова можливість, але ця можливість багатопланова, вона містить у собі, як мінімум, чотири елементи:

а) можливість позитивного поводження самого уповноваженим, тобто право на власні дії; б) можливість вимагати відповідного поводження від правозобов‘язаної особи, тобто право на чужі дії; в) можливість удатися до державного примуса у випадку невиконання конфронтуючою стороною свого обов'язку ; г) можливість користатися на основі даного права визначеним соціальним благом.

Інакше кажучи , суб'єктивне право може виступати як право-поводження, право-вимога, право-домагання і право- користування.

У залежності від характеру і стадії реалізації того чи іншого суб'єктивного права на перший план у ньому може виходити одна з зазначених можливостей, як правило - перша. У цілому ж усі чотири компоненти в їхній єдності складають зміст і структуру суб'єктивного права як загального поняття. Воно служить засобом задоволення інтересів уповноваженого.

Характерною рисою суб'єктивного права є міра поводження, забезпечена не тільки законом, але й обов'язками інших осіб. У противному випадку перед нами не суб'єктивне право, а простий дозвіл , що випливає з діючого в суспільстві правопорядку за принципом: "що не заборонено, те дозволено".

Таких дозволів у повсякденному житті - незліченна безліч. Нікому, наприклад, не забороняється ходити на прогулянки, любуватися природою, купатися в море, слухати музику ,займатися спортом, їздити на автомобілі і т.д., але все це не суб'єктивні права, і вони не складають змісти правовідносин.

Кожна з дробових складових частин суб'єктивного права іменується правомочністю. У різних правах їх чи більше менше. Приміром, у праві власності три: володіння, користування і розпорядження майном. У соціальних і політичних правах - до п'яти - семи. Наприклад, право на волю слова містить у собі можливість громадянина виступати на різних зборах і мітингах, публікуватися в печатці, мати доступ на радіо і телебачення, критикувати недоліки, вносити пропозиції, займатися літературною і художньою творчістю і т.д. Однак загальна структура суб'єктивного права залишається чотиричленної, тому що вона, відволікаючи від безлічі видів прав, відбиває головні і найбільш типові їхні властивості. Структура юридичного обов'язку відповідає структурі суб'єктивного права (будучи як би його зворотною стороною) і теж містить у собі чотири компоненти: 1) необхідність зробити визначені дії або утриматися від них; 2) необхідність для правозобов‘язаної особи відреагувати на звернені до нього законні вимоги уповноваженого; 3) необхідність нести відповідальність за невиконання